Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

– Отже… – Вістович пригадав розповідь господині з помешкання на Виспянського, – ви той самий чоловік зі шрамом, який навідував Гофмана?

– Вочевидь.

– То де зараз цей сучий син?

– Ви про Леона?

– А про кого ж іще?

– Він помер, шановний пане…

Знадвору прогримів вибух, аж посуд в кав'ярні дрібно задзеленчав. Військові, покинувши каву, вибігли на вулицю, і двоє співрозмовників залишились самі. Слідом за вибухом пролунав шерег пострілів та кілька військових команд чи то польською, чи то українською, і невдовзі все знову стихло. За вікном, кудись убік Сикстуської ліниво проповз трамвай.

– Як так помер? – мовив комісар.

Ця звістка неабияк ускладнювала справу, і йому не хотілося в неї вірити.

– Наклав на себе руки, – з глибоким смутком сказав Казимир, – через особисте… Його наречена, Марта, стала морфіністкою. Він рятував її скільки міг, добуваючи для неї цю проклятущу речовину. Заліз у страшенні борги… Якоїсь миті він зрозумів, що прийде до нареченої з порожніми руками і побачить її муки. Цього бідолаха Леон стерпіти не міг. Ніхто краще за мене його не розумів. Так було ще зі студентської лави.

– Саме тому ці типи його шукають? – перепитав комісар.

– Гадаю, так.

Вістович хвилину помовчав і знову приклав до обличчя вологий рушник.

– Мені ця дівчина говорила, що Гофман брав з неї гроші за морфій, – промовив він згодом.

Ляшевський стрепенувся.

– О, то ви з нею знайомі? – сказав він. – Безсоромна дівиця. Вона сама все йому віддала, щоб мати більше тієї отрути.

– Гаразд, – комісар поклав рушника назад у мидницю, – то як саме Гофман пішов на той світ?

– Застрілився.

– Де?

– В своєму будинку в Перемишлянах.

– Коли?

– Тиждень тому.

– Ви бачили тіло?

– Я перший його знайшов.

– І повідомили поліцію?

– Звісно, повідомив. Але повітовій перемишлянській поліції було не до того.

– Тобто у Львові про самогубство ще не знають?

– Найпевніше, ні. Кажу ж, поліціянти зайняті іншим… Ви мені не вірите?

– Ще не знаю, пане Ляшевський. Ви, приміром, досі не поцікавились, хто я. Як мене звати і на біса мені цей ваш Гофман.

– Ви працюєте на уряд, бо з урядом в Леона також були справи. А знати ім'я людини, пов'язаної з Рейхсратом в наш час може дорого коштувати…

– Які саме справи він мав з урядом? – не вгавав комісар.

– Здається, постачав тютюн армії, – невпевнено відповів той.

Кельнер з запізненням приніс карафку горілки, дві чарки, а за мить і два горнятка з кавою.

– Негарно з вашого боку так допитувати того, хто сьогодні вам допоміг, – плаксиво зауважив Ляшевський.

І хоч допомога була радше моральною, Вістович все ж пробурмотів якісь вибачення і наповнив дві чарки. Горілка трохи повернула обом добрий гумор.

– А де Гофман тримав свої документи? – ніби між іншим запитав комісар, підносячи до рота гарячу каву.

Ляшевський стенув плечима.

– Він не розповідав про них нікому. Навіть мені. Гаразд, я маю йти.

Ляшевський підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що за каву і горілку заплатить Вістович.

– Куди ви так поспішаєте? – запитав комісар.

– Даруйте, маю справи…

Він вийшов з кав'ярні, і Вістович бачив, як той перейшов вулицю, попрямувавши кудись на Сикстуську.

Комісар, зрештою, також надовго не затримався. Розплатившись, він подався додому. Хотілося трохи перепочити й привести себе до ладу. До того ж, вдома його мав знайти Самковський.

Опинившись у своєму будинку, Вістович відчув значне полегшення. Тут було приємно і затишно, незважаючи на те, що довкола панував безлад. «Треба найняти домогосподарку», – вкотре подумав він, вмощуючись на стільцеві навпроти вікна, звідки виднівся окраєць Домініканського собору з великим написом «Soli Deo Honor et Gloria».

Комісар потягнувся до телефонного апарату. Слід було повідомити директора поліції у Відні про смерть Гофмана. Комутація тривала добрих десять хвилин, і врешті виявилось, що директора немає на місці. Вістович продиктував повідомлення його секретарці й поклав слухавку. Після цього відчув деяке полегшення, мовби частину тягаря вдалося перекласти на інші плечі. А й справді, нехай там вирішують, чи варта ця гра свічок. Шукати йому й далі ці проклятущі документи чи покинути все й повертатись до Відня.

Самковський прийшов під вечір. Знадвору темніло, і комісар не помітив, як задрімав. Крізь дрімоту він почув обережний стукіт у двері й одразу ж схопився на ноги.

– Що у вас з обличчям? – першим ділом запитав Самковський, проходячи досередини.