Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Звісна річ, в цю пору там було зачинено, але Вістович впевнено натиснув на кнопку дзвінка. Як і слід було очікувати, ніхто не поспішав відчиняти двері. Трохи почекавши, комісар повторив спробу, але в інакший спосіб: спочатку тричі настиснув коротко, а потім надовго затримав свого масивного пальця на делікатному апаратику. До війни це був знак, що по зовнішній бік дверей постійний клієнт, своя людина, котрій мали б відчинити за будь-яких обставин. Залишалось тільки сподіватись, що з іншого боку про значення такої комбінації дзвінків не забули й дотепер.

На щастя, зсередини хтось таки заходився відмикати численні замки й засуви. Невдовзі прочинились і двері. На порозі постав лисуватий чоловік у білій брудній сорочці. Дивлячись, він добряче щурився, мовби провів у підземеллі щонайменше пів свого життя.

– Слухаю пана, – промовив він.

– Здоров, Нахмане, – впевнено привітався Вістович.

Зачувши своє ім'я, той стрепенувся і спробував широко розкрити очі.

– A-а, пане комісаре… Скільки ж років минуло, – чоловік відступив, запрошуючи гостя досередини.

Вістович ступив у темний коридор, що тягнувся до ледь освітленого ігрового залу.

– Прошу проходити, – мовив Нахман, зачиняючи вхідні двері на ті самі численні замки й засуви.

Комісар обережно подався вперед, і підлога, на щастя, виявилась рівною. Як добре, що Нахман, цей багаторічний управитель в казино, його впізнав. Вони добре знались, коли Вістович служив у львівській поліції, але ж час і війни стирають людську пам'ять.

– Чим завдячую візиту? – приязно запитав той комісара.

Вони сіли один навпроти одного за округлий столик, і управитель засвітив між ними електричний торшер.

– Як поживаєш, Нахмане? – замість відповіді поцікавився комісар.

– Важкі часи, – промовив той, скрушно цмокаючи язиком, – під час війни ледь не закрились. Та й зараз ледве зводимо кінці з кінцями.

– Невже поміж вибухами та пострілами сюди приходили розважатись? – не повірив Вістович.

– Азарт сильніший, аніж страх, – посміхнувся Нахман, – з військовими тільки була біда. Особливо з москалями. Вони, коли програвали, хапалися за револьвер або шаблю. Доводилося скаржитись командуванню. Але москалі, на щастя, пішли, і маю надію, що вже не повернуться… А ви, комісаре, як ся маєте?

– Непогано, Нахмане, дякую. Як бачиш, повернувся до рідного Лемберга.

– Надовго?

– Буде видно… Дещо маю знати про одного клієнта.

– А пан хіба досі служить у львівській поліції? – несподівано перепитав управитель з деякою нахабністю.

– Ні, – спокійно відповів той, – але ти все одно мені скажеш…

Вони зустрілися поглядами, і Нахман перший потупив очі. З Вістовичем таки краще було не заїдатися, навіть якщо він вже не львівський функціонарій.

– Про кого пан хоче знати? – запитав він.

– Про чоловіка на ім'я Леон Гофман. Тільки не морщи чоло, Нахмане. Я знаю, в тебе чудова пам'ять.

Той кивнув.

– Знаю. Завжди поштивий і платить справно борги, якщо програє.

– Коли ти бачив його востаннє?

– Давненько. Зо два місяці тому. Йому не щастило, і він програв чималі гроші.

– Борг повернув?

– Так. Я ж кажу, він мене жодного разу не підвів…

Комісар відчув, що розмова заходить в глухий кут.

– Часом не помітив, щоб у Гофмана були вороги? – запитав він після паузи.

Чоловік знизав плечима.

– За весь час він ні про кого й слова лихого не сказав, – відповів Нахман, – важко уявити, щоб хтось мав на нього зуб.

– Гаразд, – Вістович неохоче підвівся, – якщо з'явиться, дай мені знати. Я живу там само, на Вірменській.

– Неодмінно, – охоче пообіцяв той.

До управителя повернулася звична запопадливість.

– В цьому закладі досі подають солодку каву по-віденськи? – запитав, вже ідучи до виходу, комісар.

– Так, прошу мені пробачити! Я не запропонував… – заламав руки Нахман.

– У Відні цукру не знайти.

– У Львові також коштує дуже дорого.

– Але ж ти знаєш, де взяти дешевше.

Управитель насторожився.

– Чому пан так каже?

– В дорозі познайомився з твоїм постачальником, добродієм Густавом Шоделем, – сказав Вістович, прочиняючи двері, – передавай вітання. Auf Wiedersehen!

Комісар швидким кроком подався вниз по Ягеллонській, а звідти на Карла Людвіга. Хотілося обдумати все почуте, тим більш, що портрет цього бісового Гофмана виходить суперечливий. Один і той же чоловік діставав морфій для божевільної дівчини, забираючи в неї останнє, і був зразковим постояльцем. Мав шалений азарт і не здобув собі ворогів. Навіть більше, за весь час, який той провів у казино, жодного разу ні з ким не посварився. Хто-хто, а Нахман би помітив недобре.