Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

– Доброго вечора, пане Отелло, – відповів Вістович.

Редль посміхнувся.

– Як багато ви знаєте, – промовив полковник.

– Навіть більше, ніж ви думаєте. Наприклад те, що ви чекали тут сьогодні ще двох поважних сербів. Не помилюся, якщо скажу, що це мали бути сербські терористи, так?

– Невпіймані залишки «Чорної руки», – кивнув Редль, – але їх убив агент Evidenzbüro ще під Унгваром.

– Звідки така щирість? – трохи здивовано перепитав Вістович.

– Ви оточили будинок озброєними філерами. Що мені ще залишається, як не бути щирим перед вами? – розвів руками полковник.

– Що ці серби мали зробити у Львові? – продовжив допит поліцейський.

– Очолити місцевих москвофілів і розпочати диверсію в тилу імперської армії, – відповів Редль і, трохи помовчавши, додав:

– Це все, що я скажу вам, пане Вістовичу. Якщо хочете знати більше, то деякі питання буду задавати сам.

Поліцейський вдивився в його спокійне, але схудле і вимучене обличчя. Багато років полковник керував східним напрямом імперської контррозвідки, і не раз доля їх зіштовхувала разом. Не в одній справі поліція допомогла Evidenzbüro і навпаки. Але, видно, «охранка» вправно зіграла на якихось таємних гріхах полковника, якщо зуміла завербувати таку крупну рибину, як Альфред Редль.

– Ви зрадник, полковнику, і зараз в руках поліції. Про що ви можете мене запитувати, окрім того, коли я передам вас в руки пана Ронге з усіма доказами, яких йому досі бракувало, щоб віддати вас під трибунал? – єхидно сказав Вістович.

– Наприклад, на яких умовах ви накажете філерам відійти від цього будинку? – мовив Редль.

– Вас рано чи пізно все одно розстріляють, навіть якщо ми вас відпустимо, полковнику, – нагадав поліцейський.

– Ви не розумієте, пане Вістовичу, – мовив той, – це принизливо, коли тебе ловить провінційна поліція, мов якогось волоцюгу. Я все-таки офіцер, який значну частину свого життя чесно служив Батьківщині.

Самковський невдоволено хмикнув.

– Ну, знаєте, шановний пане, ловили ми і не таких, – буркнув він.

– Є одна річ, варта того, щоб вас упіймала не львівська поліція, – сказав Вістович.

Редль вколов його уважним поглядом.

– Коли вас розстріляють, полковнику, або ви самі пустите собі кулю в лоба, вся нагорода дістанеться контррозвідці, – почав Вістович, – натомість, за поліцією так і залишиться нерозкрита справа з імператорським діамантом. Найпевніше, всю Дирекцію мобілізують і миттю відправлять на фронт, за особистим клопотанням імператора… В мене немає жодних сумнівів, що вбивство Проймана і пограбування – справа рук «охранки». Бракує тільки деяких деталей, щоб скласти всі мої здогади докупи. І, звісно, найважливіше: ви розповісте нам, де цей клятий камінь. Ось це і буде ціною вашої свободи, полковнику, хай навіть тимчасової.

– Я не маю наміру приховувати від вас будь-що з цієї справи, – відповів Редль, – «охранка» свого досягла: авторитету імператора завдано сильного удару. Все решта для них – майже дурниці. То ж запитуйте, а я буду доповнювати ваші здогади.

– Гаразд, тоді почнемо, – мовив Вістович, – красуня Емма Штайнер, будучи вашою агенткою, познайомилася з Пройманом на виставці імператорського діаманту і так йому сподобалась, що чоловік необережно виказав їй величезну таємницю: в залі виставлено копію каменю, а оригінал заховано в його кабінеті. Пройман запросив її на побачення, розповівши також про таємний хід, пообіцявши, що вона потримає в руках справжню коштовність Габсбургів. Під час побачення Емма безшумно вбиває наглядача і через той самий хід зникає з місця злочину, прихопивши, зрозуміло, діамант. Потім купує квиток на дирижабль і спокійнісінько тікає до Відня. Так все було, полковнику?

– Не зовсім, – сказав Редль, – почнемо з того, що пані Штайнер не працювала на російську розвідку. Бачте, в покійного добродія Проймана була одна слабкість: він обожнював жінок. І, слід визнати, добре на них знався. Вмів бути гречним, цікавим, уважним, таким собі галантним лицарем з дамських романів. А найчарівнішим дамам він без жодного страху відкривав найсокровенніше: таємницю імператорського каменю. Навіть більше, Пройман дозволяв їм приміряти цю коштовність. Щоправда, за однієї дещо делікатної умови: його обраниця мусила бути при цьому зовсім гола, тобто на її тілі мусив бути лише діамант.

Вочевидь, пані Штайнер на це погодилась, оскільки того ж дня вирушила таємним ходом на побачення до старого пройдисвіта. Але чи то Пройман не розраховував на таку швидку її згоду, чи камінь, як подейкують, переплутує час, але в ту мить у наглядача ще залишалась попередня коханка. От вона, пане Вістовичу, якраз і була російською агенткою.