Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Поліціянт сердито вилаявся.

– Курва, якщо ви все знаєте, то на біса цей допит? – сказав він.

– Хоч якби ви цього не зробили, то не вийшли б звідси живим, – продовжив Ронге, не звернувши уваги на його репліку, – бо я б достеменно не знав, на кого ви погодились працювати. А трупи – найкращий аргумент. Трупам важко не повірити… Гівняні часи, трясця його матері.

– Гівняні, – зітхнув поліцейський.

– Ось що ми зробимо, пане Вістовичу, – Ронге смачно зробив останню затяжку і випустив з рота локомотивний струмінь диму, – ви підете-таки до полковника Редля, він оселився тепер на Погулянці, і перекажете йому все, що розповіли нам. При цьому, звісно, ані слова про нашу зустріч і про нас самих. Гадаю, це зрозуміло.

Той кивнув на знак згоди.

– Після цього знову повернетесь сюди, – додав полковник.

– Послухайте, пане Ронге, – не витримав Вістович, – я вже не в тому віці, щоб бути на побігеньках. Тим більше міністерство поліції вимагає закрити справу з діамантом в найближчі дні. Мені є чим зайнятися.

– Міністерство поліції може поцілувати вас в сраку, пане Вістовичу, – відрубав полковник, – в країні військовий стан, і ми будемо вирішувати, чим вам займатись. Сьогодні вранці на ім'я Редля надійшло дві телеграми від нашого агента з Будапешту. Ми вчасно їх перехопили, бо наш полковник, як ви, мабуть, зрозуміли, виявився зрадником. Я, на жаль, не можу переказати зміст цих послань, скажу тільки, що ми всі тут сидимо на діжці з порохом. Тому робіть, що вам наказано… А щодо вашої справи, – Ронге трохи помовчав, – просто огляньте місце злочину як слід. Думаю, дещо залишилось поза вашою увагою.

– І ще одне, пане Вістовичу, – сказав полковник, коли вже той повернувся і зібрався йти, – те, що ви почули про колишнього начальника галицької контррозвідки… Про Редля, маю на увазі… Ми не можемо поки що відкрито назвати його зрадником, оскільки бракує доказів. Тому все, що я сказав про нього…

– Я не ідіот, пане Ронге, – відповів поліцейський і вийшов за двері.

Прохолодний ранок скрадався вулицею рештками нічного туману і першими, ще не палючими променями сонця. Вістович з приємністю вдихнув цю прохолоду і навіть вирішив не курити. Він знав, що протримається недовго, але поки що хотів удосталь надихатись свіжим повітрям.

Чоловік звернув на вулицю Потоцького і неквапно рушив убік костелу святої Магдалини. Прогулянка порожнім простором поміж двома рядами сонних львівських кам'яниць якнайкраще підходила для того, щоб зібрати докупи думки і зрозуміти, куди йти далі. Разом з тим, Вістовича не залишало відчуття, що сьогоднішній день буде вирішальним. В цій диявольській шаховій партії, де йому відвели роль пішака, наставав ендшпіль, і саме пішаки будуть вирішувати долю гри. Тільки треба зробити правильний хід…

Біля костелу думки вже було впорядковано і Вістович відчув, що тепер може запалити. Кілька хвилин повозившись з сірниками і цигаркою, він перетнув вулицю Сапєги і, пришвидшивши крок, подався Сикстуською вниз. За кілька хвилин поліцейський опинився біля Промислового музею.

Вістович вийшов звідти аж за три години, забувши всередині капелюх і тростину. Одяг його був помітно зім'ятий і брудний, як після добрячої бійки, проте поліцейський виглядав щасливим. Забувши про все на світі, він чимдуж кинувся до будинку Дирекції поліції і тільки тут себе опанував. Вмостившись за своїм столом, Вістович розстебнув кілька верхніх гудзиків мокрої від поту сорочки і трохи послабив підтяжки від штанів. Все, чого він зараз хотів, – це склянку холодної води і побачити Самковського.

За хвилину принесли воду, а ще за півгодини з'явився комісар. Самковський останніми словами лаяв спеку і, привітавшись з шефом, заходився хлебтати прямо з графину. Перечекавши цю мить, Вістович коротко запитав:

– Що нового?

– Щойно я підійшов до дверей того будинку на Оссолінських, як звідти винесли труну, – видихнув комісар.

– Емма Штайнер померла?

– Ні, померла її служниця, – відповів комісар, – пані Штайнер найпевніше кудись поспіхом виїхала. Коли всі подалися на цвинтар, я зайшов до її кімнати. Видно було, що речі постояльниця збирала поспіхом. Оскільки вона тільки винаймала це житло, то мала б забрати з собою все, натомість дещо залишила. Як на мене, якраз через поспіх…

– Що саме? – мовив Вістович.

– Переважно дріб'язок, але одна річ пана зацікавить, шефе.

Самковський дістав з кишені складений вчетверо листок паперу і, розгорнувши його, поклав на стіл перед шефом. Це був рукописний документ з трьома підписами і печаткою унизу. На папері лишились вологі плями від поту Самковського, тому, попри цікавість, Вістович мусив долати в собі деяку огиду.