Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Самковський кивнув.

– А по-друге, якщо Емма Штайнер справді працює на «охранку», то її навчили там таких речей, про які ми тут, в поліції, навіть уяви не маємо.

Шеф прочинив вікно, але прохолодніше в кабінеті не стало.

– В будь-якому випадку сьогодні ця справа проясниться до кінця. Гадаю, не пізніше вечора я знатиму все в подробицях, – додав Вістович.

– До речі, шефе, мої філери упіймали одного з москвофілів, що писали погрози на будинку пані Бейли, – згадав Самковський, – взяли якраз у той момент, коли він виводив фарбою напис «жидівська курва».

– Допитали?

– Аякже. Цей писака виявився ідейним ватажком цілої групи. Вимагає відпустити його. Мовляв, без доказів не маємо права тримати.

– Нехай ще посидить.

– Але він верещить, як вар'ят, і погрожує розбити собі голову, якщо не відпустимо.

– Значить, йому дуже потрібно вийти. Очевидно, якісь невідкладні справи, – промовив Вістович.

Самковський знизав плечима.

– Які невідкладні справи можуть бути в москвофіла і жидоненависника? – запитав шеф.

Комісар вже повільніше витер чоло, мовби боючись порушити порядок думок усередині.

– Беремо їх усіх? – обережно запитав він.

– Ні, в жодному разі, – наказав Вістович, – відпустіть його і накажіть філерам простежити, куди він так рветься. Як тільки дізнаєтесь, миттю дайте знати мені.

Телефон задзвонив, коли було вже за північ. Вістович, якому вдалося поспати якусь годину, миттю зірвав слухавку.

– Погулянка, дім сорок, – почув він голос Самковсього, – наш москвофіл щойно туди зайшов.

– Зараз буду! – відповів поліціянт і, перевіривши набої в своєму «браунінгу», кинувся з кімнати сходами у вітальню, а звідти вибіг на вулицю, де стояв поліційний «Roadster». Вскочивши в авто, він назвав поліцейському за кермом ту саму адресу, яку почув від Самковського, і водій миттю завів двигун.

Тільки коли вони рушили, Вістович згадав, що саме на Погулянку, 40 перебрався Редль, за словами полковника Ронге. Як несподівано замикалося це коло, і яка необачність з боку колишнього начальника галицької контррозвідки! Це ж треба призначити зустріч москвофілові у своєму будинку.

Вістович наказав зупинити авто біля брами Личаківського цвинтаря і далі вирушив пішки. Самковський чекав його в кінці вулиці Кохановського. Вілли Погулянки знаходились за кількасот метрів від них.

– Як наш москвофіл? – стишеним голосом запитав Вістович.

– Вже біля того будинку, – так само тихо відповів комісар, – але всередину не заходить. Видно, чекає на когось.

– Було б добре схопити їх на порозі. Якщо вони забарикадуються в тій віллі, ми до ранку їх не викуримо. Скільки тут наших філерів?

– Шестеро, – відповів Самковський.

– І нас двоє, разом восьмеро. Маємо впоратись.

Чоловіки обережно наблизились до будинку під номером сорок, і Вістович, щосили напруживши зір, розгледів у темряві одиноку постать за декілька кроків від вхідних дверей.

– Досі чекає, нам пощастило, – прошепотів комісар.

– Головне, щоб їх виявилось не більше, аніж нас, – відповів шеф.

Проте невдовзі з'явилася тільки ще одна тінь, яка стишено привіталась з москвофілом.

– Беремо засранців, – посміхнувшись, сказав Вістович.

За кілька хвилин обидва вже були в руках поліції. Самковський наблизився до «тіні».

– Доброго вечора, добродію, – іронічно привітався поліцейський, – дозвольте поцікавитись, хто ви є?

У відповідь той промовчав.

– Документи давай, курва, – розлютився комісар.

Упійманий стрепенувся від такого контрасту в спілкуванні і потягнувся рукою до кишені. Самковський схопив його за зап'ясток.

– Вашу зброю я дістану сам, – промовив він.

Чоловікові не залишалося нічого іншого, як дозволити витягнути зі своєї кишені «наган», а потім таки простягнути поліцейським паспорт. Розгорнувши складений вчетверо документ, Самковський одразу ж передав документ Вістовичу.

– Іван Дмітров, – поволі прочитав той, – ласкаво просимо до Лемберга. У вас була справа до полковника?

Росіянин вперто мовчав.

– Гаразд, запитаємо про це в самого пана Редля.

Дмітрова і вдруге спійманого москвофіла відтягли убік, а Вістович і комісар зайшли всередину вілли. Двері, на диво, виявились незачиненими, мовби хтось був навіть не проти їхнього візиту.

Полковник Редль сидів за столом у вітальні на другому поверсі. На столі перед ним лежав револьвер і диміла попільничка. Чоловік виглядав спокійним.

– Доброго вечора, панове, – першим привітався він.