Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

– Як же звали цю особу? – запитав поліцейський.

– Домініка Ліновська, – відповів полковник, – можливо, ви навіть чули це ім'я. Вона спадкоємиця багатої, проте невмирущої родички… Отож, як я сказав, коли Емма дісталася таємним ходом до кабінету Проймана, там ще тривало побачення, і пані Штайнер стала мимовільним свідком усього, що там відбувалось.

Ліновська якраз була роздягненою і мала на собі діамант Габсбургів… Мені розповідати далі?

Редль несподівано виглядав спантеличеним.

– Аякже, – в один голос промовили Самковський і його шеф.

– Забув сказати, окрім діаманту, Ліновська мала ще перстень на правій руці, – продовжив полковник, – він здавався трохи завеликий, а проте був зграбний і дуже гарний. Ніхто б не засумнівався у його призначенні, втім саме цей перстень і був зброєю агентки… У ньому встроєний крихітний пусковий механізм і каморка на один невеликий патрон. Фактично, перстень-револьвер. Вистрілити можна було раз, однак майже безшумно. І звісно ж, відстань до цілі мала б бути мінімальною, а краще стріляти і зовсім упритул. Власне так і вчинила Домініка Ліновська.

Коли Пройману захотілося близкості, вона сіла на стіл і розвела ноги… Він підійшов, проте агентка наказала йому стати на коліна і… пестити її язиком…

Редль кілька разів кашлянув, оскільки голос у нього почав хрипнути.

– Як тільки голова наглядача опинилась між її стегнами, Ліновська вистрілила, – після короткої паузи мовив полковник, – саме в цю мить і зайшла Емма. Ситуація, як ви розумієте, виявилась більш ніж пікантною. Стріляти Ліновська більше не могла, була зовсім голою, а між ногами в неї валявся мертвий Пройман. Лишалося тільки домовлятись… На щастя, пані Штайнер повідомила, що нічого не потребує, тільки попрощатись з Ліновською і побажати їй всього найкращого. Та ж, про всяк випадок, пригрозила їй, щоб мовчала. Річ у тім, що Емма планувала чимшвидше покинути Лемберг і вже мала заброньоване місце на дирижаблі, а допити в поліції затримали б її надовго.

Проте яким же, мабуть, було її здивування, коли на тому дирижаблі вона знову зустрілася з Ліновською. Щоправда, Домініка вже була одягненою, то ж можна припустити, що Емма її не впізнала.

– Коли вирушив той дирижабль і звідки? – не зауваживши жарту, запитав Вістович.

– Позавчора зі Станіслава, – відповів Редль.

– Пошліть когось дати негайну телеграму до Відня, – наказав він Самковському, – дирижабль – не голка. Знайдуть.

Той кивнув і вийшов з вітальні.

– Що Ліновська зробить з діамантом? – запитав Вістович.

– На борту буде один дуже поважний пасажир: колишній консул Росії в Будапешті. Йому вона й передасть ту коштовність, – відповів полковник. А він учинить з тим каменем так, як накажуть йому з Петербургу. Точніше, з Варшави…

Чоловіки на хвилину замовкли. Вістович сів навпроти Редля і підсунув до себе його попільничку. Неквапними рухами, в яких відчувались одночасно втома і задоволення, поліцейський запалив цигарку.

– Що ж, я дотримаю слова, – сказав він, – можете йти, полковнику. Цю партію вже зіграно…

– Послухайте, пане Заклетський, історія цікава, але, боюся, надто неймовірна, – кумедний на вигляд редактор віденської газети «Erstaunliche Nachrichten» [11] «Erstaunliche Nachrichten» (нім.) – «Дивовижні новини». відкинувся на спинку стільця і насмішкувато подивився на фотографа маленькими поросячими оченятами.

– Але ж ви навіть не дослухали, – запротестував той.

– Мені не треба чути все, щоб зрозуміти, що це якась нісенітниця. В кращому випадку – фантастика…

Через кожні два-три слова чоловічок навпроти зверхньо підхіхікував, і за це Алексу хотілося вперіщити йому добрячого ляпаса, проте він стримувався. Вкрай була потрібна робота.

– Але фантастичні новини – це якраз ваш профіль! – сказав він натомість якомога привітніше.

– Безперечно, – погодився редактор, – але, дорогенький мій, щойно закінчилася війна. Віденці втомлені та злі. В країні чорт зна що робиться… Тому наше видання публікує виключно легкі цікаві історії, переважно з гумористичним сюжетом. А ви мені про вбивство… Та ще й тіло пасажири викинули з висоти! Кошмар якийсь.

– Гаразд, про це можемо не писати, – погодився Алекс, – просто я намагався подати історію правдиво.

– Щодо правдивості в мене також є сумніви, – не вгавав редактор, – я справді пригадую, що на початку війни, а це було понад чотири роки тому, віденська поліція отримала дивну телеграму з Лемберга. Мовляв, до столиці наближається невеликий дирижабль. Слід перевірити усіх пасажирів… Ми про це написали наступного дня. Але дирижабль так і не прибув, наскільки мені відомо.