Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

– Якого дідька? – запротестував той. – Мені набридло ваше товариство!

– Стуліть пельку.

– Я пожаліюсь президенту міста. Ви ще пошкодуєте!

– Я сказав, стуліть пельку. Вважайте, що вас заарештовано. Ходімо.

– Куди?

– Познайомлю вас зі своїм колегою, ад'юнктом концептовим Самковським. Дуже приємний молодий чоловік, скажу вам…

– Якщо такий самий, як ви, то краще не треба.

– Значно люб'язніший.

– Це вселяє надію.

– Йдемо он тим провулком, якщо ваша ласка… Нам на Академічну.

Чоловіки вийшли на площу Ринок, а звідтіля рушили до Дирекції поліції. Хміль потроху вивітрювався з голови Вістовича, і він починав усвідомлювати, що вчинив досить брутально з цим чоловіком, проте шляху назад уже не було.

Самковський прийшов рівно о шостій, як і було йому наказано. З подивом глянувши на дещо зім'ятого віденського театрала, він повідомив Вістовичу, що папку з документами передав куди слід (тобто докторові Фройду) і там обіцяли дати з ними раду якнайшвидше. Вістович відкликав його вбік.

– Я знаю, де може бути Упир, Самковський, – сказав він.

Від комісара добряче несло алкоголем, проте підлеглого це не насторожило.

– Справді? – перепитав він. – І де ж?

– В театрі, – мовив шеф. – Я натякнув вам про це вдень. Наш Упир використав грим і костюми звідти, аби пошити нас в дурні…

– Отже, допомога пана Фройда нам більше не потрібна? – перепитав Самковський, вочевидь шкодуючи про витрачені зусилля.

– Ні, чому ж. Гадаю, його висновок ще знадобиться. Як додатковий доказ, скажімо, – відповів Вістович.

– Ну що ж…

– Але є одна обставина, Самковський, – продовжив комісар.

– Яка ж?

– До театру ми не зможемо підтягнути більше нікого з поліцейських. По-перше, зараз немає вільних, а по-друге, це може викликати підозру… Мусимо брати Упиря вдвох.

Самковський тільки криво усміхнувся.

– Nie ma sprawy, szefie [23] Нема проблем, шефе (пол.). , – коротко відповів він.

Безперечно, відважність була одна з його найкращих і найпотаємніших рис характеру, якої, на перший погляд, годі було від нього сподіватись, і комісар несподівано відчув вдячність до свого підлеглого. Цей чоловік міг дратувати його у повсякденній службі, але в критичних ситуаціях не підводив.

О пів на сьому Вістович, Самковський та Герхард фон Зорц вийшли з будинку Дирекції і знову подалися в бік Нового театру.

– Ви пам'ятаєте, що він поранений? – тихо запитав підлеглого комісар, коли вони були вже майже на місці.

– Так, – коротко відповів той, стримуючи при цьому хвилювання. – Але, наскільки пригадую, поранений легко…

– Кілька годин тому я бачив його на роботі, – встряв у розмову директор «Камершпілю».

– Неймовірно, – сказав Вістович, – після такого він спокійнісінько повернувся до виконання своїх обов'язків по службі.

– Нам сюди, – Зорц зупинився біля невеликих дверей.

За ними виявились сходи, які вели кудись донизу, здавалось, аж до самої підземної річки, що протікала під театром.

– Коридор досить сирий, – знову озвався директор, ведучи їх за собою.

Голос його відбився від стін численним відлунням.

– Але так ми вийдемо одразу в комірчину, в якій сидять монтувальники, – додав він.

Електричне світло в цьому коридорі миготіло, як морський маяк, вочевидь з останніх сил опираючись волозі й сирості. Раптом двері, крізь які вони сюди зайшли, лунко зачинились, а позаду них залунали чиїсь обережні кроки.

– Що за чортівня? – злякано вимовив Зорц. – Хто там?

Проте відповіді не було.

– Може, протягом зачинило? – припустив Самковський.

– Навряд…

Кроки залунали знову. Цього разу вже ближче. Складалося враження, що до них скрадається привид.

– Це чиїсь хворі жарти, – тремтячим голосом проказав директор. – Ходімо назад…

– Ні, йдемо, куди йшли, – заперечив Вістович.

– Робіть, що хочете, – істерично мовив Зорц. – Я далі не піду…

– Підете. Я вас примушу, чорт забирай…

Раптом директор закричав. Продовгувата тінь виросла, мов нізвідки, і розповзлася по стіні. Услід за цим хтось кинувся на Вістовича і звалив його з ніг. Комісар устиг побачити над собою лезо велетенського ножа, але вже наступної миті гримнув постріл. Ніж затремтів і впав на кам'яну підлогу.

Стріляв Самковський. І хоч він мав паскудний зір, але завдяки короткій відстані, на щастя для Вістовича, не схибив.

В кабінеті директора львівської поліції Вільгельма Шехтеля смерділо цигарковим димом і панувала напівтемрява. Було ще не так пізно, але за вікном от-от мала початися буря, і небо затягло важкими свинцевими хмарами. Окрім самого директора, в кабінеті знаходилися ще двоє чоловіків: комісар Вістович і шеф-інспектор поліції Відня Ріхард Штальман. Жоден з них не перебував у доброму гуморі, хоча новини, загалом, були непогані.