Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

– Газети й поліція кажуть інше.

– Чорт забирай, пане Фройде! Газети і поліція кажуть те, що від них хочуть почути… – не витримав комісар. – Того Шимона Шнітке, що його застрелив Самковський, не було в списку, який я вам передав, правда ж?

– Правда.

– Додам, що рани на тілі усіх жертв однакові, – вів далі Вістович, – але ширина їх не збігається з шириною леза ножа, який визнано знаряддям убивства. Того самого, яким псевдо-Упир ледь не прикінчив мене… І таких дрібниць багато.

– Гаразд. Але що потрібно від мене? – після паузи запитав Фройд.

– Я переконаний, що убивця пов'язаний з театром. Оцим віденським «Камершпілем», – відповів комісар. – Це може дати нам суттєві дані про нього, а значить, і допоможе впіймати цього скурвисина.

– Можливо, можливо… – доктор рефлекторно потягнувся до свого портсигара. – А в чому ж тоді проблема?

– В тому, що я через свою необережність зіпсував стосунки з директором «Камершпілю», Герхардом фон Зорцем, – пояснив Вістович. – Боюся, вдруге він не погодиться на розмову зі мною. Хіба під прицілом револьвера…

– То що ж усе-таки вимагається від мене? – перепитав Фройд.

– Чи можете поговорити з ним самі? Адже ви, докторе, чудово знаєте цю справу. Крім того, вивчили список віденських пацієнтів мертвого Тофіля, серед яких є вбивця. Спробуйте зіставити їх з розповідями директора театру. Нехай опише усіх своїх акторів, гримерів, костюмерів… Ще там чортзна-кого…

– Гаразд, я зрозумів, – сказав нарешті Фройд. – Тобто не надто розумію, чому мав би це робити, але нехай.

– Лишилося тільки двоє людей, які знають, що Упир живий, – це ви і я, – мовив комісар. – Мій помічник упевнений, що пристрелив цього скурвисина, і ніщо не переконає його в іншому. А між тим, ця падлюка вже, мабуть, планує наступне вбивство.

Доктор Фройд знову підійшов до дверей кімнати і, прочинивши їх, гукнув служниці:

– Дорога моя, розпакуйте назад наші валізи. Ми залишимося в цьому прекрасному місті ще на якийсь час.

І, повернувшись до Вістовича, додав:

– Сьогодні я зустрінусь із цим добродієм і одразу ж після цього вам зателефоную.

– Чекатиму, – відповів комісар, уже збираючись іти.

– Хвилинку, – зупинив його доктор. – Я не сказав вам про одну річ, але тільки тому, що забув.

Він відчинив шухляду стола й дістав звідти грубого записника.

– Це щоденник Німанда, в якому той, зокрема, описував свої сни. Хоч не лише… Він дав його мені незадовго до смерті. Почитайте, можливо, деякі речі видадуться вам цікавими…

Комісар узяв щоденника, і на цьому вони попрощалися. Вийшовши з дому Фройда, Вістович подався в кав'ярню Шнайдера, де, замовивши вечерю, узявся гортати списані дрібним невротичним почерком сторінки. Спершу важко було призвичаїтись до манери письма Німанда й німецького тексту, але згодом йому таки вдалося досить добре розуміти зміст.

« 20 лютого 1904 року. Відень, – писав Німанд в одній зі своїх нотаток, – сьогодні снилося, що тікаю від убивці через густий парк. Раптом помітив, що між деревами в'ється полотно залізниці, присипане щебенем. Я спробував перестрибнути колію, але натомість зачепився ногою за каміння і впав, боляче забившись. Попри біль, слід було негайно підійматись і бігти далі, оскільки швидкі кроки переслідувача вже чулися за моєю спиною. І я знав, що він бажає моєї смерті. Мені бракувало дихання, а все, що зривалося з вуст, тільки коротка фраза, схожа на передсмертний хрип:

– Ich habe Angst, ich habe Angst…

Врешті парк закінчився, і почалася брукована вулиця. Бігти стало трохи легше, але й кроки за спиною почулися ближче. І я побачив перед собою білий будинок, і мені видалось, що там моє спасіння. Переметнувшись через огорожу, я підбіг до дверей і щосили почав гамселити в них кулаком, благаючи мене впустити. Втім, двері виявились незамкненими, і я увірвався у просторий передпокій, завбачливо замкнувши їх за собою. З передпокою я потрапив у вітальню, але від того, що там побачив, з горла вирвався несамовитий крик. Мій переслідувач якимось чином опинився тут раніше, але тепер йому було вже не до мене. З тваринним риком цей негідник розривав одяг на якійсь бідолашній жінці, а коли вона була вже зовсім оголеною, заходився щосили її лупцювати, аж доки та не зомліла. Все нутро моє поривалося вперед, щоб захистити бідолаху, проте холодний липкий страх скував мої рухи, і я не міг й кроку ступити. Між тим, не даючи їй прийти до тями, цей мерзотник заходився ґвалтувати свою жертву, поволі й неквапно, насолоджуючись кожним своїм бридким рухом. Він робив це нескінченно довго. Все відбувалося в мене на очах, і я ладен був померти від сорому й безсилля. Врешті, цей звір востаннє загарчав і, затремтівши, відірвався від своєї жертви. Та найстрашніше було попереду: в його руках зблиснув велетенський ніж, і він замахнувся ним на свою зґвалтовану жертву, проте безжальні й смертельні удари я відчув на собі… Він убивав мене, як і кожної ночі.