Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

Самковський і решта поліціянтів кинулись на вулицю. Проте той мов крізь землю провалився. Навіть за годину пошуків жодного сліду втікача не вдалося знайти.

– Не можу повірити, – сказав Вістович, – Упир був у нас в руках…

Ад'юнкт і решта мовчали, намагаючись привести до тями нокаутованого капрала. Можна було злитися скільки завгодно і на кого завгодно, але ситуації це б не змінило.

Повернувшись на Академічну, Вістович важко сів за свій стіл. Спершись на спинку стільця, він зажмурив очі і втиснув пальці в чоло. Десь глибоко в мозку зароджувався мерзенний біль.

За півгодини до кабінету зайшов Ріхард Штальман.

– Дозволите, комісаре? – запитав віденець.

– Ви вже зайшли, пане шеф-інспекторе, – відповів той. – Хіба видно, щоб я був проти?

– Ви не в гуморі.

– Так, даруйте.

– Чув, що ви майже схопили Упиря.

– В тому й річ, що «майже схопили».

Вістович уже приготувався до докорів і повчань, але Штальман несподівано сказав геть інше:

– Однаково вам вдалося більше, аніж віденській поліції. Кажуть, ви навіть його поранили?

– Не думаю, що серйозно.

– Так чи інак, але я вам вдячний. Тепер, гадаю, він швидко опиниться в наших руках.

– Або ж заб'ється у якусь нору, мов звір, щоб зализати рани, і тоді знайти його буде ще важче.

– Ви праві, це хитра й обережна тварюка…

Витримавши паузу, Вістович звів на Штальмана запитальний погляд. Комісар чекав, доки віденець пояснить причину свого візиту.

– Хотів сказати, що ми виконали ваше прохання і склали список усіх пацієнтів покійного доктора Тофіля, – мовив шеф-інспектор, дістаючи з-під поли плаща невелику папку.

– Чудово, – ожив комісар, – давайте сюди.

– Проблема в тому, що прізвищ понад півсотні, а хвороби пацієнтів описані цими дурнуватими лікарськими термінами… Відверто кажучи, я ні біса не зрозумів, – сказав Штальман, кладучи папку перед Вістовичем.

Відкривши її, комісар розгорнув список. Від думки, що в ньому є ім'я убивці, за яким полює вся поліція Відня і Лемберга, залоскотало в шлунку.

– Не уявляю, як ви зможете виокремити того, хто нам потрібен, – сказав шеф-інспектор. – Можливо, запросити з Відня якого-небудь фахівця медичної справи?

– Не турбуйтеся, пане Штальмане, – раптом засяяв на обличчі Вістович. – Найкращий віденський фахівець, який може допомогти у цій справі, вже тут.

– Он як? – здивувався Штальман. – І хто ж це?

– Доктор Зиґмунд Фройд. Гадаю, ви чули про нього.

– Так, чув. Якщо хочете, я поговорю з ним.

– З доктором? Навіщо?

– Попрошу його допомогти вам.

– Так сталося, що доктор Фройд уже залучений до цієї справи.

У шеф-інспектора від здивування відвисла щелепа.

– Справді? – перепитав він.

– Скажу більше: деякі висновки доктора нам добряче стали в пригоді, – додав комісар.

– Що ж, тоді я можу лише побажати вам успіху, пане Вістовичу… Бачу, що в своєму місті вам значно краще ведеться, аніж в холодному Данциґу.

– Не можу не погодитись.

На цих словах чоловіки попрощалися, і комісар знову заглибився у свої роздуми. Якась далека думка бродила у його зболеній голові й все ніяк не могла дістатися назовні. Він подумав про вбивство у в'язниці, яке Упир вчинив хитро і нечувано нахабно. Так само як і в потязі, вбивши Німанда просто в нього під носом. Обидва ці злочини були спрямовані проти поліції, а точніше, проти нього, оскільки і Німанд, і Тофіль так чи інак були причетні до розслідування.

Вістович запалив цигарку, відчуваючи, що бажана думка от-от вирине на поверхню… Що пов'язувало ці два вбивства, окрім нахабності й по-диявольськи точного розрахунку? Якщо для того, щоб проникнути до в'язниці, Упир перевдягся охоронцем, то для того, щоб укол опікати Німанда, йому слід було б… Одягнутися кондуктором, чорт забирай!

Не в змозі всидіти на місці, комісар схопився на ноги, одразу відчувши, як у скронях його запульсував гострий біль. Авжеж, найкращий спосіб замаскуватись – це видати себе за звичайного службовця, який найменш викличе інтерес у поліції.

Вістович зазирнув до шухляди у своєму столі, де мала бути мазь від болю в голові. Втім, там її не знайшлося… Щиросердно вилаявшись, комісар знову вмостився на стільці й запалив свою чергову цигарку. Доведеться терпіти або йти до аптеки. Поки що він обрав перше.

Невдовзі до кабінету повернувся й Самковський, втомлений і зім'ятий, як гончий пес. Не кажучи ні слова, він зняв пальто і поплентався до свого столу.

– У вас є свіжа газета? – несподівано запитав у нього комісар.