Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

Поруч з Вістовичем опинився офіцер, який спинив його перший.

– Як це могло статися? – запитав його комісар. – Як сюди міг потрапити хтось сторонній?

Той розгублено стенув плечима.

– Думайте, чорт забирай! Думайте! – нетямився з люті комісар. – Кого стороннього ви сюди впускали сьогодні?

– Нікого.

– Ви впевнені?

– Так, цілком.

– Негайно закличте сюди всіх, хто охороняв цю камеру!

– Слухаюсь…

Офіцер повернувся і кинув коротку чітку команду в коридорний простір. За хвилину перед ними вишикувалось троє охоронців.

– Це всі? – перепитав комісар.

Чоловіки перезирнулись.

– Немає того, новенького, – мовив хтось із них.

– І справді, – погодився офіцер, – вас було четверо…

Всі кинулись шукати четвертого, проте марно. Новенький мов крізь землю провалився.

– Гаразд, досить, – зупинив цей вертеп комісар. – Як він виглядав, той ваш фантом?

– Поляк або жид, – задумливо відповів офіцер, – високого зросту. Не дурним здавався…

Вістович раптом завмер:

– Що іще ви помітили?

Офіцер вдруге стенув плечима.

– Більше нічого особливого…

– А руки? Звернули увагу на його руки?

– А-а-а… Так, так… Він мав перебитий палець, вказівний, здається… Сказав, що в армії прищемив, а лікар був п'яний в сра…

– Ви ідіот! – відчайдушно вигукнув комісар. – У вас під носом був Упир!

Офіцер розгублено закліпав очима.

– Хто, даруйте?..

– Ви не читаєте газет?

– Ні, вони брешуть.

– Все зрозуміло…

Вістович опанував себе і повільним кроком рушив у бік розпластаного покійника.

– Подзвоніть в Дирекцію поліції, – стомлено промовив він, – попросіть прибути сюди доктора Фельнера…

– Слухаюсь.

Комісар нахилився над трупом. Тюремна роба на ньому була розірвана, а на тілі виднілося безліч ножових ран… Почерк Упиря впізнавався одразу. Вістовичу пригадалась підказка вбивці – шахова тура, яка справді означала в'язницю. А ще останній сон Німанда, в якому смерть сталася в тісному замкнутому приміщенні. Авжеж, усе вказувало на наступний злочин…

Звісно, Вістович не шкодував за загиблим. Але йому несамовито жаль було втраченого свідка. Адже Тофіль, цілком імовірно, стикався з Упирем у Відні.

Та раптом комісар відчув, що підлога захиталася в нього під ногами. В руці покійника лежав складений папірець, і, розгорнувши його, Вістович побачив шматок мапи міста. Комісар упізнав обриси Стрийського парку і продовгуваті стрічки довколишніх вулиць. На одній з них убивця вивів чорнилом хрест. Це була вулиця Понінського, на якій жила Бейла…

Не кажучи ні слова, Вістович вибіг з в'язниці і вскочив у перший-ліпший фіакр.

– Жени! – крикнув він, мов не своїм голосом, візникові, назвавши адресу. – Зажени свою клячу, але будь там так швидко, як тільки можливо!..

Біля будинку Бейли комісар вискочив з фіакра й, опинившись біля дверей, тремтячою рукою натиснув на дзвінок. На щастя, служниця відчинила швидко.

– Господиня вдома? – випалив комісар замість привітання.

– Так, – відповіла жінка.

Вістович зітхнув з полегшенням і витер хустиною спітніле чоло.

– Прошу заходити, – знову мовила служниця. – Я повідомлю про ваш візит.

– Не поспішайте, – усміхаючись сказав комісар. – Знаю, що прийшов без попередження… Тож чекатиму скільки завгодно.

У вітальні задзвонив телефон. Вістович сіпнувся, як від уколу голкою, і потягнувся за слухавкою. За цю коротку мить, доки його рука сягнула апарата, він подумав, що Упир свого досяг. Уже третій день комісар боявся вийти з цього будинку і залишити Бейлу саму. Тільки звідки, чорт забирай, цей скурвисин знає про неї?

– Mówi Samkowski [22] Говорить Самковський (пол.). , – почув він у слухавці голос підлеглого.

– Слухаю, – насторожено відповів комісар.

– Сьогодні пан мусить прибути, комісаре, – коротко сказав той.

– Що сталося?

Ад'юнкт трохи помовчав, мов добираючи слова, а тоді мовив:

– Хтось відгукнувся на моє повідомлення в «Kurierze Lwowskim».

Вістовичу перехопило подих.

– Домовлено про зустріч? – запитав він.

– Так, сьогодні в полудень.

– Чудово, – зиркнувши на годинник, відповів комісар.

Залишалось іще достатньо часу.

– Коли пан прибуде? – запитав Самковський.

– За годину або й швидше…

– Одразу на місце ? – Ад'юнкт зробив наголос на останньому слові, маючи на увазі орендоване три дні тому помешкання спеціально для цієї зустрічі.