Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

– Чим же я вам завадив, дозвольте запитати? – з іронією в голосі поцікавився Фройд.

– Своєю появою на пероні у Львові, – втрутився Самковський, якому це також накипіло. – Через це арешт не відбувся…

– Гадаю, тепер ми зрозуміли один одного, – перебив підлеглого комісар, щоб припинити цю розмову.

Знову запала мовчанка.

– Що ж, якщо таке справді сталося з моєї вини, – раптом мовив доктор, – то гадаю, що зможу дечим і прислужитися поліції.

Вістович і Самковський з цікавістю глянули на нього.

– Цей убивця, Упир, як його назвали у Відні, надзвичайно марнославний суб'єкт. Здається, йому надзвичайно подобається обсервувати вашу безпорадність, – сказав Фройд.

– Приблизно те саме сказав і професор Тофіль, – тихо зауважив Вістович.

– Що, даруйте?

– Я вже чув думку психіатра з цього приводу, – голосніше сказав комісар. – Вона була схожою на вашу.

– Он як? Що ж, це зайве ствердження моєї рації.

– Не сумніваюсь.

– Я б ще додав, що такі люди надзвичайно чутливі до довколишнього простору, – продовжив Фройд.

– Що це означає?

– Що їм патологічно важливий, наприклад, інтер'єр власної кімнати… Або речі, якими вони користуються щодня, – пояснив доктор.

– А як пояснити його дурнувату гру в підказки? – Вістович дістав з кишені шахову туру.

– Дуже просто, комісаре… – Фройд раптом уважно подивився йому просто увічі: – Цей сучий син запрошує вас у свій світ. У свою гру, як ви зазначили.

– Не уявляю, як це нам знадобиться, – скривив усмішку Самковський.

Проте Вістович і далі дивився на співрозмовника.

– І що б ви порадили? – запитав комісар.

– Просто прийміть його правила, – відповів доктор, – зрозумійте їх і спробуйте обіграти його самого.

– Пане Вістовичу! – раптом почувся голос штабс-капітана.

Комісар озирнувся. Козуб стирчав з дверей, тримаючись руками за дерев'яну лутку.

– Що сталося? – запитав Вістович.

– Вам телефонують зі Львова, як ви й наказали, пане комісаре.

– Чудово.

Вістович загасив недопалок і рушив до нього. Як виявилось, доктора Тофіля перевели у в'язницю на вулиці Баторія. З ним усе було гаразд. Щоправда, в'язень поводився зухвало і вимагав гарячої ванни та свіжих газет. Виконано було тільки друге прохання.

Вістович поклав слухавку і глянув на годинник. За півгодини мав бути потяг до Лемберга.

Наступного дня комісар прийшов на службу раніше, ніж завжди. Не було ще навіть Самковського. Вістович кілька хвилин курив, дивлячись у вікно, а потім, сівши за стіл, написав щось у своєму блокноті. Далі закреслив і переписав текст і вже виправляв тільки окремі слова.

Коли за півгодини прийшов його підлеглий, комісар був у відмінному гуморі, чого з Вістовичем не траплялося вже досить давно, особливо вранці. Щойно Самковський спустився донизу і приніс від чергового дві металеві чашки з кавою, шеф поклав перед ним листок, на якому було написано: «Дня 27 лютого цього року в лісі, поруч Цитаделі, знайдено було гарної роботи складаного ножа німецької фірми «Schreiner». Просимо зголоситися власника за телефонним номером 471. Питати Германа Каліша».

– Дайте це оголошення в завтрашній «Kurier Lwowski», – сказав комісар.

– Ви таки вірите цьому Фройду? – єхидно усміхнувся ад'юнкт.

– Просто робіть, що кажу…

– Гаразд. А хто такий цей Герман Каліш? – поцікавився Самковський.

– Мій колишній тесть, – сказав Вістович. – Але я міг там написати хоч ваше ім'я, хоч ім'я німецького кайзера. Однаково замість нього буде наш капрал Шельонг.

– Гадаєте, Упир поведеться на таке?

– Хтозна. Але варто спробувати.

Самковський замовк і, як завжди, опустивши голову, поринув у роботу, проте вже за кілька хвилин озвався бадьорим голосом:

– А ось і рапорт! – вигукнув він.

– Що за рапорт? – Вістович і собі відірвався від паперів.

– Одного з наших філерів, якому я доручив перевірити крамниці, пригадуєте?

– Які крамниці? – не зрозумів комісар.

– Ті, в яких Упир міг купити папір для своєї першої записки. Пригадуєте, ви з'ясували, що папір було куплено у Львові?

– А, так-так… – комісар відкинувся на спинку крісла. – І що там?

– Один з продавців начебто говорить, що продав невелику кількість саме таких паперових аркушів високому чоловікові, який говорив польською з легким німецьким акцентом…

– Цього мало, – розчаровано сказав комісар.

– Згоден, але продавець також зазначив, що цей чоловік украй незграбно поводився з дрібними монетами. Декотрі впали, і він їх не підняв, сказавши щось про золотий дощ і жіночі перса… Що за дурня?..