Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

– За кордон? – перепитав чомусь Вістович.

– Так, до Києва.

– Думаю, в потязі ще працює мій колега Самковський.

– Так, опитує пасажирів.

– Тоді ходімо до нього.

– Що накажете робити з трупом? – вже на ходу запитав штабс-капітан.

– Відправте до Львова. Я хочу, щоб його оглянув наш поліційний медичний експерт, – відповів Вістович.

– Буде зроблено.

Самковський з блокнотом в одній руці й олівцем в іншій виглядав стомлено й знервовано. Шефа він зустрів гострим і холодним поглядом. Вістович добре знав цей погляд. Зараз у ньому читалося приблизно таке: «Ми двічі могли заарештувати цього бідолаху, що зараз висить головою вниз у купе. Це принаймні врятувало б йому життя…» З Самковським було важко не погодитись. Хоч по щирості, якби Німанда заарештували, то вже ніщо б не врятувало його від смертної кари. Занадто зручним він був підозрюваним.

Вістович зайшов у купе з покійником. Без сумніву, щоб повісити того головою вниз, запхнувши йому до рота шматок власного піджака, треба було мати надзвичайну фізичну силу. Це все також скидалося на елемент гри, яку вів з ними Упир. Жертва після своєї смерті мала виглядати незвичайно, по-диявольськи перфектно.

– Майстер своєї справи, – промовив сухим голосом ад'юнкт.

– Безперечно, – погодився комісар, – безперечно, чорт забирай…

Вістович нахилився й уважно огледів підлогу, потім купейні сидіння, а далі стіл… Раптом погляд його прикипів до покійника.

– Дістаньте з його рота кляп, – сказав він Самковському.

Той, дещо здивовано глянувши на нього, виконав наказ. Як тільки ад'юнкт смикнув за край тканини, що стирчала з вуст покійника, на підлогу впав якийсь невеликий предмет, що був у його роті разом з кляпом. Придивившись, комісар побачив на підлозі невелику шахову фігуру.

– Тура, – промовив Самковський. – Цей психопат ще й шахіст…

Комісар пригадав свої роздуми на вулиці і відчув, як по шкірі пройшовся мороз.

– Гравець, – кивнув він, – для нього це суцільна бісова гра…

– Як гадаєте, що це значить? – запитав Самковський, піднімаючи фігуру з підлоги.

– Поки не знаю, – відповів Вістович і подався до виходу.

Йому нестерпно хотілося курити і водночас бракувало повітря. На пероні він зіштовхнувся з Фройдом.

– Чув, що сталося, – промовив доктор якимось занадто низьким, навіть як для нього, голосом.

– Нічого дивного, – відповів комісар, – думаю, скоро про це знатимуть навіть там.

Він махнув рукою в бік кордону.

– Маєте рацію, комісаре, – погодився доктор. – Такі новини розлітаються швидко.

Вістович подумки відзначив, що вперше бачить Фройда знервованим. Можливо, той також відчував свою частку провини в тому, що Німанда не заарештували, коли була нагода. Адже доктор таки спричинився до цього. Нехай навіть не прямо…

Біля них виріс штабс-капітан Козуб.

– Пане комісаре, смію нагадати, поїзд…

– Так-так, – махнув запаленою цигаркою Вістович. – Діставайте звідти покійника і відправляйте.

– Слухаюсь, – посміхнувся поліцейський, мовби йшлося про найприємнішу роботу.

– Коли буде потяг до Львова? – запитав у нього комісар.

– За п'ять годин, не раніше, – відповів той і, перш ніж зайти до вагона, продовжив: – Можете почекати у моєму постерунку. Ви, пане комісаре, забрьохались, я бачу. А в мене тепло, одяг висушите… Та й чаєм пригощу. І вас, шановний пане, запрошую, – звернувся Козуб до Фройда.

Втім, штабс-капітан говорив українською, тож доктор ні бельмеса не зрозумів. Вістовичу довелося перекласти слова Козуба для нього німецькою, після чого віденець посміхнувся й схвально кивнув.

За дві години, якраз коли з вагона дістали труп Німанда, потяг рушив до Києва, а доктор Фройд повернувся з прогулянки Бродами, вони втрьох зібралися біля теплого п'єца в невеликій кімнатці, яку штабс-капітан гордо називав «своїм кабінетом». Невдовзі до них приєднався Самковський. В кожного було достатньо причин, аби мати гнітючий настрій, проте відчуття тепла потроху повертало присутнім добрий гумор.

Штабс-капітан закурив люльку і, зручно вмостившись у кріслі, окинув гостей примруженим оком. Він, схоже, єдиний з присутніх був налаштований на розмову, як людина, якій рідко вдається отримати добрих співрозмовників. Усі інші воліли бути слухачами.

– Як ваші враження від Бродів, пане Фройде? – запитав він у доктора.

Вістович знову мусив перекладати.

– Брудне й неохайне місто, – відповів той.

– Цілком пристойне містечко, – збрехав перекладач, намагаючись не втратити хорошу атмосферу.