Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

– Безперечно, мені видалося дивним те, що хтось описує картини вбивств у найменших деталях, – першим заговорив Фройд. – Іще дивнішим було те, що Німанд ці убивства передбачає. Я гадав, – це психологічний феномен, який допоможе правосуддю. Однак мені й на думку не спадало, що цей чоловік сам стане підозрюваним…

– Чи звернули ви увагу на його правицю? – запитав комісар.

– Так, навмисне вгледівся, пам'ятаючи ваші вчорашні питання, – мовив доктор. – Усі пальці там цілі й відмінно функціонують.

– Гаразд, – Вістович тепер і сам відвів погляд до вікна і вгледівся у сірі непривітні будівлі навпроти «Атлясу». – Про що у вас була розмова?

– Я не все можу вам розповісти.

– Чорт забирай, докторе, ви згадували про громадянський обов'язок! – не витримав Вістович.

– Він скаржився мені як лікарю, – безапеляційно сказав той.

– Невже йому знову наснився сон? – єхидно зауважив комісар.

Не зводячи зі співрозмовника очей, доктор Фройд підніс до рота сигару, і за мить довкола його обличчя скупчилася тютюнова хмара.

– Наснився чи ні? – трохи знервовано перепитав комісар.

Фройд кивнув.

– І що цього разу?

Вістовича охопило незрозуміле хвилювання.

– Цього разу він бачив уві сні замкнуте приміщення. Воно було брудне й тісне, наче в'язниця… – мовив доктор. – Раніше в таких снах Німанду вдавалося хоч недовго тікати, а тут виявилось нікуди. Таке от психологічне загострення… Схоже, переїзд нічим йому не допоміг, а радше навпаки.

Комісар згадав про своє доручення Самковському і вирішив закінчувати розмову.

– Гарного вечора, докторе Фройде, – побажав він, встаючи з-за столу.

– Ви заарештуєте його? – не відповівши на побажання, запитав доктор.

– Вочевидь.

Комісар насадив на голову капелюха. Він подумав про мерзенний лютневий холод, який панував назовні, і про те, що сьогодні ще доведеться чимало часу провести на вулиці.

Від «Атлясу» комісар швидкими кроками перейшов до будинку Дирекції і, щойно зайшовши, гукнув черговому:

– Хто є?

– Двоє капралів.

– Скажи, щоб чекали мого наказу.

– Слухаюсь.

Сам він піднявся до кабінету і, діставши з кишені свого браунінга, перевірив у ньому набої. Потім дістав з шухляди запасні і закинув їх в іншу кишеню. За кілька хвилин він знову спускався донизу. Біля чергового вже дзеленчав телефон, і Вістович знаком показав, що сам прийме дзвінок.

– Поліція, – коротко сказав він у слухавку.

На зв'язку був Самковський:

– Поклич комісара Вістовича. Хутко!

– Це я, Самковський.

– Комісаре, той скурвисин тікає з міста! – заволав ад'юнкт.

– Як це тікає?

– Щойно придбав квитка на потяг. Я телефоную з двірця… – пояснив Самковський.

– О котрій і куди відправлення?

– За годину до Бродів [20] В часи описуваних у романі подій через місто Броди проходив державний кордон між Австро-Угорською та Російською імперіями. .

– За кордон тікає.

– Не інакше, комісаре, – погодився ад'юнкт.

– Гаразд, стежте за ним. Я повідомлю залізничну поліцію і за півгодини приєднаюсь до вас.

Вістович, не кладучи слухавки, натиснув телефонну рогачку і набрав номер телефоністки. Щойно вона озвалася, попросив з'єднати його з двірцевою поліцією. Офіцер на іншому кінці дроту, на щастя, виявився тямущим, і комісару не довелося довго йому пояснювати, в чім річ. Вже за кілька хвилин Вістович у супроводі двох поліційних капралів вирушили в напрямку вокзалу. Опинившись на місці, комісар наказав їм триматися осторонь і чекати сигналу. Сам він попрямував уздовж перону, шукаючи Самковського. Той курив біля кіоску з прецлями і навіть перемовлявся про щось із миловидною продавчинею. Вдавати із себе звичайного роззяву ад'юнктові вдавалось пречудово. Вони з Вістовичем радісно привіталися, мов давні кумплі, проте розмову вели упівголоса і геть про інше:

– Де він, знаєте? – запитав комісар.

– Вагон одразу за нами… Четверте купе, – відповів підлеглий.

– Вже там?

– Ще ні. Он він біля кіоску з газетами…

Вістович вдавано недбало озирнувся.

– Хто ж читає у вечірньому поїзді? – промовив комісар.

– А він пресу і не купує, – сказав Самковський. – Здається, чекає на когось…

Тим часом на пероні з'явився офіцер двірцевої поліції і неквапно попрямував до них.

Могло здатися, що він просто робить огляд, і Вістович вдруге за вечір подумки подякував йому за тямущість. Ставши поруч, офіцер закурив.

– Доброго вечора, майоре, – стишено привітався з ним Вістович.