Богдан Коломийчук - Готель «Велика Пруссія»

– З вашого дозволу, я повернуся до початку й нагадаю вам, якою зброєю було вбито усіх трьох жертв. Тонкий прекрасної роботи стилет, який чудово пасував би для якогось ритуалу…

– Тобто в Дємідова цю зброю не знайшли? – ​запитав Ніцпон.

– Ні. Воно й не дивно, бо російський граф її ніколи не мав.

– Як все-таки цікаво, – ​сказав Ніцпон, – ​але за вашою логікою, комісаре, виходить, що цей кинджал належить комусь із нас.

– Саме так.

– І кому ж?

– Чоловікові, який застосовує його, щоб пробивати серця оленів і кабанів під час полювання. Ви, мабуть, знаєте, що Вінкель передав мені папку з усіма матеріалами, які стосуються нашої справи. Так-от, серед них було мисливське фото добродія фон Гарпе, де він позує з цією зброєю на поясі.

– Отже, фон Гарпе… убивця? – ​промовили одразу всі троє.

– Що за дурня! – ​обурився статс-секретар. – ​Так, у мене є цей кинджал. Так, я про це змовчав! Але, чорт забирай, я нікого не вбивав!

– Неправда, Herr Staatssekretär , – ​заперечив Вістович.

– Що «неправда», трясця вашій матері?! – ​чоловік перейшов на крик.

– Неправда те, що кинджал у вас, – ​уточнив той, – ​і якби ви таки вибралися на полювання цієї осені, то зауважили б, що зброя зникла. Цей стилет у вас украли.

– Але… хто? – ​статс-секретар все ще важко дихав.

– Той, хто має тверду руку й чудово вміє вправлятися зі зброєю.

– Не клейте дурня, пане Вістовичу, – ​хрипло озвався полковник, – ​я єдиний військовий серед усіх. Підозрюєте мене, то так і скажіть. Але, хай вам біс, це помилка!

Комісар не встиг будь-що відповісти Альсдорфу, коли до них підбіг до краю стурбований Самковський.

– Шефе, там… – ​він затнувся, спинивши погляд на решті присутніх.

– Говоріть, – ​наказав той.

– Там труп.

Усі, хто сиділи, посхоплювались зі своїх місць.

– Де «там», пане ад’юнкте? – ​перепитав комісар.

– У залі для кальяну.

Вістович повернувся до присутніх.

– Буду вдячний вам, шановні добродії, якщо ви залишитеся на своїх місцях, – ​сказав він, – ​я також вас не покидатиму.

– Хіба вам не цікаво оглянути жертву? – ​запитав фон Гарпе.

– Впевнений, що мій помічник, ад’юнкт Самковський, хоч поверхово, але вже це зробив і потішить нас коротким звітом. Передаю йому слово, – ​сказав комісар.

Підлеглий Вістовича прочистив горло й протокольним голосом доповів:

– Вбито чоловіка приблизно тридцяти років. У кишені знайдено документи на ім’я Маркуса Щипака. Обслуга готелю впізнала в ньому боксера, що брав участь у поєдинках, які час від часу тут проводилися…

– Повторіть ім’я, – ​перебив комісар.

– Маркус Щипак, – ​проказав Самковський.

– Дідько… – ​Вістович сердито прикусив губу. – ​Яким чином його вбито?

– Нападник завдав біля десяти ударів ножем або кинджалом.

– Можете описати цю зброю?

– Лезо тонке, надзвичайно гостре, судячи з ідеальної форми всіх ран. Руків’я мало виразну ґарду.

– Дякую, пане Самковський. Лишайтесь тут.

– Здається, ваш помічник описав мій кинджал, – ​зауважив статс-секретар.

– Ви не сказали найголовнішого, – ​звернувся до Самковського Еберт, – ​коли сталося вбивство?

Нависла пауза. Ад’юнкт запитально глянув на шефа.

– Саме так! – ​підтримав його Ніцпон. – ​Адже якщо боксера вбито в той момент, коли ми всі були тут, значить ви, комісаре, не маєте жодних підстав підозрювати когось із нас…

– Звісно, – ​кивнув Вістович.

– Назвіть час, добродію Самковський! – ​повторив Еберт.

– Це сталося щойно, – ​відказав той.

– Час убивства не має значення, – ​промовив Вістович.

– Що? – ​гаркнув полковник. – ​Це ж чому?

– Тому що насправді Щипак живий і здоровий… Будьте ласкаві, пане Самковський, запросіть Маркуса сюди, – ​звернувся він до підлеглого.

Ад’юнкт прочинив двері. За мить до клубу зайшов «убитий» і трохи зніяковіло роззирнувся.

– Сідайте, пане Щипаку, – ​сказав йому Вістович.

– Поясніть, на біса була вся ця комедія? – ​запитав полковник.

– Щоб розвіяти мої останні сумніви, – ​відповів львів’янин.

– І що ж, вдалося вам? – ​сказав Ніцпон.

– Цілком.

– І тепер ви достеменно знаєте, хто вбивця?

– Авжеж.

– І хто це?

– Ви, пане Ніцпоне.

В одну мить всі присутні звернули погляди на фабриканта. Той лише криво всміхнувся, хоча й добряче зблід.

– Ваші докази, – ​сухо промовив він.

– Все просто, добродію, – ​сказав комісар. – ​Ви змусили мене пригадати стару істину: аби сховати яку-небудь річ, треба тримати її під носом у того, хто шукає. У нашому випадку йшлося про знаряддя вбивства. Коли мій підлеглий описав зброю, якою начебто було вбито Маркуса Щипака, ви, як і всі решта, одразу зрозуміли, що мова йде про кинджал фон Гарпе. А оскільки уявний труп було знайдено щойно, то ви ніяк не могли збагнути, яким чином вбивця міг скористатися цим стилетом. Адже він… при вас. У вашому куфері. Мовби не вірячи власним вухам, ви навіть непомітно відкрили його, аби переконатися, що кинджал звідти не зник.