– Він переконаний, що Дємідов був винен у всіх тих смертях, – зазначив статс-секретар.
Посол відвернувся і втупив погляд у свого імператора.
– Наш любий граф був трохи несповна розуму. Одному Богу відомо, що за ідеї знайшли притулок в його бідолашній голові… – промовив Остен-Сакен. – Але ж він був росіянином, відданим батьківщині всім серцем. Ми виказували йому деяке покровительство, ви знаєте. А тому й оплакуємо його смерть. Тим більше, ми обоє – чи не так, дорогий фон Гарпе? – знаємо, що ніякий він не убивця…
Статс-секретар спохмурнів.
– Хотів би зазначити, що Німецька держава все ж має що закинути покійному графу, – сказав він, – є й інші смерті, які залишаться на його совісті. І тому добре, що таємна переписка вашого превосходительства за велінням випадку потрапила саме в мої руки. Хтось інший навряд чи знищив би її, як це зробив я. Аркуш за аркушем…
– Гаразд, я не про це, – нетерпляче перебив посол.
Росіянин відвів погляд від портрета й подивився на співрозмовника. Видно було, що попри таке неприємне нагадування, в його старечій голові зародилася раптова втішна думка.
– Хоча, якщо на покійника у Позені повісили всіх собак, то це означає подальшу тишу, чи не так? – сказав він вже спокійніше. – Убивцю більше не шукають, а отже, можна розраховувати на status quo . Ми не пред’являтимемо жодних претензій з приводу смерті графа. Хіба що висловимо сподівання, що винних буде покарано, – звична річ у таких справах. Взамін за це Богом благословенна Пруссія не буде переслідувати російських підданих, які так чи інакше пов’язані з нашою амбасадою. І з вами, фон Гарпе, продовжимо співпрацювати, як і раніше… Погоджуєтесь?
– Обов’язок велить мені відповісти «так», ваше превосходительство, – сказав той.
– От і прекрасно… Як у нас кажуть, «Быть по сему!».
Позен
11.11.1905
Комісар львівської кримінальної поліції Адам Вістович поволі підіймався готельними сходами. Номер Вінкель, як завжди у «Великій Пруссії», зняв на четвертому поверсі. Ніхто ніколи не смів йому відмовити й поселити в іншу кімнату. Це навіть добре, бо зі свого вікна постоялець не бачив готельного входу. Ані головного, ані запасних. Отже, й не міг помітити, що біля кожного з них чергувало по кілька озброєних солдатів. Фішер не хотів, щоб комісар ішов до Вінкеля сам, але той тільки відмахнувся. Зрештою, досі мав при собі незаконно купленого пістолета і за життя зустрічав багато таких, як цей позенський мафіозі.
П’ятеро перебраних на готельних носіїв поліціянтів чергувало на останній секції сходів. О, так! Сьогодні в них буде знаменний день.
Дійшовши до потрібних дверей, комісар постукав.
– Якого біса? – долинуло зсередини.
– Готельна обслуга, – відказав чоловік.
За хвилину двері прочинились і на порозі постав Удо Вінкель у самій сорочці і штанах на підтяжках.
– Вістович? – здивувався він. – А де ж?..
Постоялець хотів сказати: «А де ж охорона?» – проте в одну мить усе зрозумів. Може, навіть здогадався, що охоронці лежать зв’язані в готельній комірчині. Його й без того бліде обличчя стало білим, як стіна.
– Що ж, проходьте.
Зачинивши за комісаром двері, Вінкель кинувся до вікна. Проте звідти побачив тільки ближній парк і скупу панораму міста. Чоловік вперся руками у підвіконня й опустив голову.
– Звідси не вийти, так? – глухо запитав він у Вістовича.
– Хіба що в супроводі поліції.
Вінкель засміявся.
– Мені слід було очікувати від вас подвійної гри, комісаре. Але невідомо чому, я вам повірив.
– Мабуть, аж надто прагнули знайти убивцю. І найняли не того детектива.
– Я найняв кого треба, – зітхнув він. – Зрештою, ви знайшли цього графа. І Дємідов отримав по заслузі.
– Він не той, кого ми шукали, пане Вінкелю.
Мафіозі стрепенувся, мовби його пронизав розряд струму. Відірвавшись від підвіконня, він зиркнув на комісара своїм гострим вампірячим поглядом.
– Що це означає?
– Це означає, що я вказав на Дємідова, аби врятуватися самому. Інакше на його місці був би сам. Наміри щодо мене, пригадую, ви мали якнайкривавіші.
– Але, чорт забирай… Ви навели мені переконливі докази.
– Я сам у них спочатку повірив. До того ж граф дійсно мав покровителів у російській амбасаді. Та й справжній убивця зробив усе, щоб Лютке, а потім і я, – вийшли на Дємідова. Але пожежа в домі Дрезена, смерть Тойфеля від згоряння внутрішніх органів та все інше – це не більше ніж цирк із вогнем. Убивця не хотів їх «очистити». Він хотів їхньої смерті, а потім надійно замести сліди.
Читать дальше