Богдан Коломийчук - Готель «Велика Пруссія»

– Що привело вас до мене о такій порі? – ​трохи роздратовано запитав він у ад’юнкта.

Той нарешті зняв капелюха й розстебнув пальто.

– Шефе, ця справа з телеграфістом і тими сраними сигарами… – ​він не договорив, відвернувши погляд до вікна.

Дошкульно виявилося визнавати своє безсилля. Навіть перед Вістовичем.

– Щось вдалося знайти? – ​з деякою поблажливістю в голосі запитав комісар.

– Ні чорта.

– Ви не там шукаєте, Самковський, – ​підсумував шеф, – ​ходімо разом поснідаємо і дещо обговоримо…

Статс-секретар Франк фон Гарпе з незрозумілих причин нервувався. Чоло вкривалося холодним потом, а руки дрібно тремтіли. Сотню разів, виконуючи службові обов’язки, він бував на прийомі в російського амбасадора, і от саме сьогодні йому не вдавалося привести себе до звичної врівноваженої кондиції. Добра цигарка мала б заспокоїти, тому він попросив візника зупинитися раніше. Пішки до амбасади залишалося не більше чверті години, при тому, що в запасі фон Гарпе мав добрих сорок хвилин. Вийшовши на Унтер-ден-Лінден, він закурив і поволі продовжив рух до своєї цілі. Цигарка дійсно допомогла: руки перестали тремтіти, а думки проясніли.

– Все буде гаразд, – ​промовив він сам до себе, – ​скоро ця чортівня закінчиться.

Величезний бароковий будинок Посольства Російської імперії височів посеред Пруської столиці, наче фортеця, яку оточували величаві пожовклі дерева. Він міг видатись і клином, який міцно врізався в центральну алею Берліна, розколюючи її навпіл. Бо для мешканців столиці існували дві Унтер-ден-Лінден: перша – ​до цього будинку, друга – ​та, що тягнулася поза ним.

Статс-секретаря фон Гарпе прийняли одразу в призначений час. У просторому кабінеті з велетенським портретом російського імператора і штандартами його імперії гостя зустрів посол, його превосходительство дійсний таємний радник [48] У Російській імперії цивільне звання ІІ класу. Відповідало чинам генерал-аншефа (або пізніше генерала від інфантерії, генерала від кавалерії, генерала від артилерії та інженер-генерала) і на флоті адмірала. Особи, що мали цей чин, обіймали високі державні посади (аж до міністрів). Ніколай Остен-Сакен. Це був дрібний миршавий чоловічок із чималими бакенбардами, які сягали до самих тризіркових петлиць на його мундирі. Ці бакенбарди, а також рясний шерег медалей на його грудях, вочевидь, мали на меті компенсувати недоліки його статури. Остен-Сакену вже було за сімдесят, але погляд його все ще залишався хитрющим, а розум непомутнілим.

– Радий, що змогли приїхати, дорогий фон Гарпе, – ​звернувся він до гостя французькою, – ​зізнатися, ми нетерпляче вас чекали.

Говорячи «ми», посол, мабуть, мав на увазі себе і Ніколая ІІ, який зиркав на них зі стіни.

– Відклав усі справи, – ​відповів гість, – ​не може бути нічого важливішого, аніж добрі стосунки наших імперій.

Його французька була дещо грубуватою, спотвореною сильним німецьким акцентом. Та що вдієш, коли за цілий десяток років служби в Берліні Остен-Сакен так і не зумів вивчити німецької.

– Виглядаєте змученим, – ​співчутливо сказав він статс-секретарю і знаком запропонував сісти.

– Все ніяк не виберуся на відпочинок, – ​розвів руками той, – ​якби знав колись, що державна служба – ​це скажені скачки, де нам відведено роль коней, ніколи б на неї не погодився. Краще б вивчився на інженера.

– Це все тутешній клімат! Я вас, здається, вже запрошував до нас у Карелію, – ​нагадав посол, – ​приїжджайте. Риболовля, полювання, свіже повітря і наша російська гостинність… Коли повернетесь, себе не впізнаєте.

– Щиро вдячний, ваше превосходительство, як тільки справи трохи відпустять, обов’язково запланую.

– Атож. Хто-хто, а я добре знаю, що деякі з них вас тримають тут міцно, мов собачі зуби…

Тон, яким говорив посол, раптом різко змінився і став крижаним. Схопившись з місця, коротун почав нервово ходити кабінетом.

Фон Гарпе зрозумів, що тепер вони перейдуть врешті до теми їхньої зустрічі. Остен-Сакен несподівано зупинився й пронизав його поглядом.

– Чи знаєте ви, що в Позені сталося з графом Дємідовим? – ​запитав посол.

– Чув, що його вбили, – ​незворушно відповів статс-секретар.

– Не просто вбили, дорогий фон Гарпе, по-звірячому вбили, – ​виправив росіянин, – ​цілий загін озброєних до зубів зарізяк увірвався на засідання його… братства й за кілька секунд розстріляв сердегу майже впритул. А потім для певності перерізали горло… Цей ваш Вінкель не знає міри.