– Що привело вас до мене о такій порі? – трохи роздратовано запитав він у ад’юнкта.
Той нарешті зняв капелюха й розстебнув пальто.
– Шефе, ця справа з телеграфістом і тими сраними сигарами… – він не договорив, відвернувши погляд до вікна.
Дошкульно виявилося визнавати своє безсилля. Навіть перед Вістовичем.
– Щось вдалося знайти? – з деякою поблажливістю в голосі запитав комісар.
– Ні чорта.
– Ви не там шукаєте, Самковський, – підсумував шеф, – ходімо разом поснідаємо і дещо обговоримо…
Берлін
10.11.1905
Статс-секретар Франк фон Гарпе з незрозумілих причин нервувався. Чоло вкривалося холодним потом, а руки дрібно тремтіли. Сотню разів, виконуючи службові обов’язки, він бував на прийомі в російського амбасадора, і от саме сьогодні йому не вдавалося привести себе до звичної врівноваженої кондиції. Добра цигарка мала б заспокоїти, тому він попросив візника зупинитися раніше. Пішки до амбасади залишалося не більше чверті години, при тому, що в запасі фон Гарпе мав добрих сорок хвилин. Вийшовши на Унтер-ден-Лінден, він закурив і поволі продовжив рух до своєї цілі. Цигарка дійсно допомогла: руки перестали тремтіти, а думки проясніли.
– Все буде гаразд, – промовив він сам до себе, – скоро ця чортівня закінчиться.
Величезний бароковий будинок Посольства Російської імперії височів посеред Пруської столиці, наче фортеця, яку оточували величаві пожовклі дерева. Він міг видатись і клином, який міцно врізався в центральну алею Берліна, розколюючи її навпіл. Бо для мешканців столиці існували дві Унтер-ден-Лінден: перша – до цього будинку, друга – та, що тягнулася поза ним.
Статс-секретаря фон Гарпе прийняли одразу в призначений час. У просторому кабінеті з велетенським портретом російського імператора і штандартами його імперії гостя зустрів посол, його превосходительство дійсний таємний радник [48] У Російській імперії цивільне звання ІІ класу. Відповідало чинам генерал-аншефа (або пізніше генерала від інфантерії, генерала від кавалерії, генерала від артилерії та інженер-генерала) і на флоті адмірала. Особи, що мали цей чин, обіймали високі державні посади (аж до міністрів).
Ніколай Остен-Сакен. Це був дрібний миршавий чоловічок із чималими бакенбардами, які сягали до самих тризіркових петлиць на його мундирі. Ці бакенбарди, а також рясний шерег медалей на його грудях, вочевидь, мали на меті компенсувати недоліки його статури. Остен-Сакену вже було за сімдесят, але погляд його все ще залишався хитрющим, а розум непомутнілим.
– Радий, що змогли приїхати, дорогий фон Гарпе, – звернувся він до гостя французькою, – зізнатися, ми нетерпляче вас чекали.
Говорячи «ми», посол, мабуть, мав на увазі себе і Ніколая ІІ, який зиркав на них зі стіни.
– Відклав усі справи, – відповів гість, – не може бути нічого важливішого, аніж добрі стосунки наших імперій.
Його французька була дещо грубуватою, спотвореною сильним німецьким акцентом. Та що вдієш, коли за цілий десяток років служби в Берліні Остен-Сакен так і не зумів вивчити німецької.
– Виглядаєте змученим, – співчутливо сказав він статс-секретарю і знаком запропонував сісти.
– Все ніяк не виберуся на відпочинок, – розвів руками той, – якби знав колись, що державна служба – це скажені скачки, де нам відведено роль коней, ніколи б на неї не погодився. Краще б вивчився на інженера.
– Це все тутешній клімат! Я вас, здається, вже запрошував до нас у Карелію, – нагадав посол, – приїжджайте. Риболовля, полювання, свіже повітря і наша російська гостинність… Коли повернетесь, себе не впізнаєте.
– Щиро вдячний, ваше превосходительство, як тільки справи трохи відпустять, обов’язково запланую.
– Атож. Хто-хто, а я добре знаю, що деякі з них вас тримають тут міцно, мов собачі зуби…
Тон, яким говорив посол, раптом різко змінився і став крижаним. Схопившись з місця, коротун почав нервово ходити кабінетом.
Фон Гарпе зрозумів, що тепер вони перейдуть врешті до теми їхньої зустрічі. Остен-Сакен несподівано зупинився й пронизав його поглядом.
– Чи знаєте ви, що в Позені сталося з графом Дємідовим? – запитав посол.
– Чув, що його вбили, – незворушно відповів статс-секретар.
– Не просто вбили, дорогий фон Гарпе, по-звірячому вбили, – виправив росіянин, – цілий загін озброєних до зубів зарізяк увірвався на засідання його… братства й за кілька секунд розстріляв сердегу майже впритул. А потім для певності перерізали горло… Цей ваш Вінкель не знає міри.
Читать дальше