Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– А ви завбачливий чоловік, – ​похвалила його Клавдія.

– Я знав, що історія тільки розпочинається, тому одразу зв’язався з майором Фішером. Проте прусська таємна служба не встигла… – ​він з докором зиркнув на офіцера.

– І цей перстень… – ​промовила жінка, і в очах у неї зблиснули хижі вогники.

– І цей перстень я вже бачив, пані Шраґмюллер, – ​доповнив ювелір, – ​тримав у руках, оцінював, а потім заніс у список під номером 178… Саме тому, коли він вдруге потрапив мені на очі, я майже одразу його впізнав.

– Гаразд, – ​озвався Фішер, – ​якщо ви впевнені в тому, що цей перстень і справді зі скарбу Бобровського, то чи маєте якісь здогади, звідки він у того молодика, що приніс його вам?

– Я не запитую такого в клієнтів, пане майоре, – ​відповів ювелір, – ​ці питання відлякують, і тоді все йде псові під хвіст. Клієнт вирішує, що я працюю на поліцію, й забирається геть.

– Чорт забирай, Вайсманне! Саме в цьому випадку слід було зробити виняток. Або ж придумати щось, хай вам трясця! – ​викрикнув Фішер.

– А я і придумав, – ​сварливо відповів ювелір. – ​І, якщо дасте мені можливість договорити, то дізнаєтеся що саме.

Офіцер замовк і підпалив наступну сигарету.

– Це коштувало мені чималих грошей, – ​продовжив Вайсманн після паузи, – ​і я навіть не сподіваюся, що ви компенсуєте мені бодай частину… Від мене той молодик отримав боргове зобов’язання на десять тисяч марок. Він прийде за своїми грішми через два тижні.

– Ви взяли занадто багато часу, – ​вже спокійніше зазначив майор.

– Саме стільки потрібно, щоб провести банківську операцію. Якби я назвав коротший термін, він би щось запідозрив. Бо вигляд мав чоловіка недурного, – ​пояснив Вайсманн.

– Слід було сказати, що гроші у вас в іншому сейфі… – ​не вгавав Фішер.

– Годі вам, – ​перебила його Клавдія. – ​Пане майоре, ви занадто прискіпливі. Як на мене, наш друг чудово зорієнтувався в ситуації. І наш відділ мусить бути йому вдячним.

Вона підвелася, взяла зі столу пляшку і вправно долила бренді чоловікам і собі.

– Гаразд. Визнаю, ви маєте рацію, пані Шраґмюллер, – ​примирливо сказав Фішер. – ​У цій справі нарешті виявлено хоч якийсь слід, і це заслуга Вайсманна…

Він підвівся і підійшов до вікна, затуливши своєю громіздкою постаттю майже весь вид на похмурий сад. Замість нього над столом зависла хмара цигаркового диму, ніби четвертим співрозмовником був який-небудь дух із потойбіччя.

– А що можете сказати про того молодого суб’єкта? – ​не озираючись, запитав майор. – ​Звідки він? Чим займається? Де мешкає?

Вайсманн стенув плечима.

– Інтелігентний, стриманий… Можливо, інженер або вчитель. Думаю, мешкає тут, у Бадені.

– Або курортник, – ​припустила Клавдія. – ​Лікує шлунок, наприклад.

– Хтозна, хтозна… Стривайте, – ​раптом осінило ювеліра. – ​Від нього справді чувся запах медикаментів.

– Ну от, – ​вдоволено мовила жінка.

– А може, він просто доглядає хворого родича? – ​припустив Фішер.

– Або ж лікар за фахом, – ​додав Вайсманн.

– Словом… – ​Фішер повернувся до присутніх. – ​Нашим філерам є над чим працювати. І вже точно доведеться побігати.

Здавалося, майор вирішив таким чином завершити розмову, проте Вайсманн не поспішав іти геть.

– Мусимо обговорити ще одне питання, пане Фішере.

– До ваших послуг.

– Питання… грошей, – ​тут він покосився на Клавдію, – ​мені, зізнаюся, не надто зручно при дамі.

– Насамперед пані Шраґмюллер – ​наша з вами колега і моя права рука, – ​відповів майор, – ​тож забудьте про те, що вона жінка.

«Забудеш тут», – ​майнуло у Вайсманна в голові. Її вродою він обпікався, як гарячим залізом. І хоч був уже чоловіком в літах, з подивом помічав, як не в силах стримати сороміцькі фантазії, від яких червонів так, ніби розповідав їх уголос. Втім, справу слід було доводити до кінця, тому він продовжив:

– Я витратив п’ять тисяч марок готівкою на купівлю цього персня. І ще десять тисяч мушу викласти за два тижні. Все це зроблено в інтересах A III b.

– Хочете сказати, що загалом ваші видатки складають п’ятнадцять тисяч марок? – ​уточнив Фішер.

– Саме так.

– І це справжня вартість тієї коштовності? – ​майор вказав на перстень, який весь цей час ювелір не випускав з рук.

– Відверто кажучи, ні, – ​зізнався той. – ​Така річ коштує дорожче.

– Наскільки дорожче?

– Десь у півтора рази.

– От і чудово, тоді просто залишите її собі. Звісно, не зараз. А згодом, коли вона вже нам не знадобиться, – ​підсумував офіцер.