Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Мені шкода, але я не можу вас пропустити.

– Чому?

– Бо такі правила, – ​буркнув наостанок здоровань і відвернувся.

– Послухайте… – ​розгублено промовив Фелікс, але той не мав наміру його слухати.

– Гей, ви! – ​гукнув він різкіше.

Охоронець повернувся.

– Я вже пояснив вам, що не можу пропустити, – ​говорив він тепер сердито, і Фелікс зрозумів, що запас люб’язності в нього вичерпався.

– Тоді повідомте графа Орлова, що в мене для нього лист, – ​упівголоса сказав Краут.

Назване прізвище, схоже, справило враження на цього Голіафа. Він кивнув і попросив когось постояти замість нього. Фелікс полегшено відійшов убік. Запалив цигарку, але не встиг докурити до кінця, коли повернувся охоронець і заперечливо хитнув головою.

– Його світлість граф Орлов повідомив, що нікого не чекає, – ​сказав Голіаф.

– Ну звісно не чекає, але я мушу…

– Усього найкращого, шановний пане. Гарного вечора, – ​безцеремонно перебив охоронець.

Несподівано Фелікс відчув, як чиясь тендітна рука взяла його за лікоть. Він повернув голову й з подивом побачив перед собою молоду жінку в елегантному пальто й стильному французькому капелюшкові, прикрашеному темно-фіолетовими стрічками.

– Що сталося, Філіппе? – ​незнайомка, як не дивно, звернулася не до нього, а до Голіафа. – ​Чому ви не хочете пропустити цього гарного кавалера?

– Пані Шене… Мадам, – ​трохи розгублено промовив охоронець, – ​це для вас він гарний кавалер, а для мене – ​особа, що не має запрошення.

– Не турбуйтеся, мій друже, я маю два.

– Але пані…

– Ви мені не вірите? – ​жінка насупила брови.

– Ну що ви, мадам…

– Тоді не стійте на дорозі.

З цими словами вона впевнено рушила вперед, потягнувши Фелікса за собою. Одночасно вільною рукою послала спантеличеному Голіафові повітряний поцілунок.

Та щойно вони опинилися за масивними дверима, де починався яскраво освітлений коридор, як уся приязність цієї жінки несподівано зникла. Вона більше не тримала Фелікса за лікоть, а обличчя прибрало якогось знуджено-байдужого виразу. Тепер Фелікс не знав, що спантеличило його більше: її несподівана допомога чи ця разюча зміна.

Пані Шене квапливо рушила вперед, знаком наказавши йому йти слідом. Коридор впирався у сходи, застелені темно-зеленим килимом. Вона розстебнула пальто і, підібравши краї своєї вечірньої сукні, спритно збігла сходами вгору. Фелікс не встигав, і жінка мусила зупинитись на останній сходинці, аби його почекати.

– Дозвольте запитати куди… куди ми… йдемо? – ​важко дихаючи, запитав Краут, не витримавши цієї таємничої мовчанки.

– А куди ви збиралися, добродію? – ​насмішкувато запитала мадам Шене, дивлячись на нього згори, як антична богиня на смертного, що з останніх сил дерся на її Олімп. – ​Хіба ви не хотіли зустрітися з графом?

– Хотів…

– От до нього ми і йдемо. Покваптеся, мсьє Орлов не любить чекати.

Вона відвернулася від нього й рушила далі, зупинившись лише біля гардеробу, де зваблива білявка, одягнена в грецьку туніку, взяла в них верхній одяг. Коли ця німфа наблизилася, Феліксу вдруге забило дихання. Туніка її здавалася невагомою, груди жінка мала високі й гоструваті, а до Краута підійшла так близько, що майже ними до нього доторкнулася. Вловивши на собі черговий іронічний погляд мадам Шене, Фелікс відчув, як обличчя його спалахнуло вогнем, а по спині покотилися тонкі струмені бридкого поту. Гість послабив краватку й спробував усміхнутися – ​слід було себе опанувати. Він, зрештою, не який-небудь гімназист, а чоловік, що не вперше бачить напівоголену жінку.

До великої клубної зали Фелікс зайшов уже впевненіше. Мадам Шене провела його поміж столиками, потім уздовж сцени, на якій розігрувався піаніст і метушилася решта музикантів. Зрештою, вони підійшли до дверей ложі і, перш ніж постукати, жінка поспіхом поправила зачіску та бретельки сукні.

Коли чоловічий голос зсередини дозволив увійти, вона прочинила двері й зайшла першою. Орлов сидів у кріслі, боком до них, поставивши ноги на камінні ґрати. У каміні палахкотів слабкий вогник – ​очевидно, запалили недавно. Чоловік тримав у руках сигару й дивився кудись перед собою, де висів турецький килим, а під ним стояла канапа, обшита пурпуровим полотном. Поруч був столик з напоями: невідкоркована пляшка чорногорської ракії, метакса, місцеве баденське вино й графин з водою. Біля них склянки й гільйотинка для сигар.

Орлов перевів погляд на прибулих. Одразу ж усміхнувся мадам Шене.