Ксения Цыганчук - Кривавими слідами

«Треба зібратися, тюхтію, – сказав собі. – Ромка помер, – він підкликав офіціантку і попрохав рахунок. – Нічого не поробиш. До смерті потрібно звикати. Вона всюди… І викинь ті довбані галюни зі своєї голови», – наказав собі Скляр, коли вони разом із Кир’яхом виходили з пивниці.

Додому Скляр поїхав на таксі – не ризикнув іти пішки.

Понеділок, 28 січня 2019 року. 10:15

– Що конкретно ти хочеш знайти? – поцікавився худющий високий чоловік із довгим кучерявим каштановим волоссям. Де-не-де вже проглядалася сивина, але ніхто б не дав йому більше тридцяти.

Андрій Тіток відпив каву з кружки і повернув її на стіл. Від необережного руху краплинка запашної рідини перестрибнула через край і побігла донизу, лишаючи після себе тоненький коричневий слід на колись білосніжному горнятку. Не чекаючи, доки крапля потрапить на стіл, Андрій перехопив її і розтер у руках.

– Усе, що ти зможеш мені знайти про цих людей.

– Ну, зараз про людину, якщо знати як, можна знайти в Інтернеті таке, чого вона і сама про себе не знатиме, – гигикнув однокашник. – Від пін-кодів і паспортних даних до повного психологічного портрета.

Перед очима програмера з’явився список, що містив у собі декілька імен та прізвищ:

• Артем Бойко

• Іванка Бойко

• Віталіна Волошко

• Сергій Ковальчук

• Ілона Вітторіно

• Мáрко Вітторіно

• Руслан Шевчук

• Руслана Чубик

• Костянтин Базилюк

– Гадаєш, слідчі не робили цього? – вишкірився Тіток. Вийняв чорну тонку резинку із шухляди стола і зробив на голові хвоста.

– Можливо, ми щось знайдемо таке, що їм не вдалося, – припустила Власта. – Урешті-решт, може, їхні програмісти не такі круті, як ти, – широко всміхнулася до свого однокласника.

Наразі головною її метою було переконати Андрія. Він хоч і її гарний приятель, та на це може не погодитися. Не дивно: для пошуку інформації, мабуть, знадобиться залізти на сторінки сайтів, на які простим смертним заборонено законом заходити. І Андрій не з тих, хто любить порушувати закон.

– Власто, навіщо це тобі? – не вгавав однокласник. – Давай краще пива бахнемо. Сто років не бачилися.

– Андрію, мені справді це потрібно, – зізналася патрульна. – По-перше, я хочу довести цьому самозакоханому дебілоїду, що я таки чогось варта, а не лише сидіти вдома та виховувати дітей і куховарити. А ще мені страшенно цікаво розплутати цю справу. Якщо я вже за неї взялася, – додала.

Вони з Андрієм приятелювали зі школи. Навіть розповідали одне одному всі свої секрети. Час від часу зустрічалися випити кави чи навіть чогось міцнішого. Характерами відрізнялися, одначе це не завадило їм бути гарними друзями. На відміну від Власти Андрій усе життя проводив усамітнено і досі не мав дружини та дітей.

Що дійсно любив у житті, то це власний комп’ютер (ще зі школи почав програмувати), мотоцикл (так само захоплення зі шкільних років) і «зльоти» [19] Зльоти – зустрічі байкерів із метою поспілкуватися, послухати рок, похизуватися мотоциклами. Часто відбуваються в певних давно для цього обраних точках. , як він їх називав, із друзями-неформалами. Андрій ще з дитинства вважався таким. У класі шостому потоваришував із толкіністами, зацікавився історичною реконструкцією. Відтак відвідав чимало імітацій середньовічних битв. У школі за це хобі його не любили і навіть дражнили. Неодноразово били. Тож зрозуміло, відтоді з однолітками він мало проводив часу, усе більше зустрічаючись зі старшими друзями (років тридцяти чи навіть сорока). Із ними йому жилося цікавіше.

Саме з тих часів, ще дитиною, відростив волосся, убрався в чорні шкіряні брюки, грубі чорні боти та чорну косуху. Одним словом, став справжнім байкером. Чи бачила його колись Власта в іншому одязі? Здається, ні. Вступивши до вишу, потроху закинув битви, проте не свій мотоцикл. Неодноразово вихвалявся він двоколісним приятелем: то був відремонтований байк ще другої половини двадцятого століття. У Рівному, певно, такого більше не мав ніхто. Годинами міг колупатися в ньому, щось удосконалюючи. Навіть коли здавалося, що і вдосконалювати вже немає чого. Власта була чи не єдиним його другом зі школи.

Уже чотири роки він при потребі допомагав поліції з пошуком необхідних їм даних, уважаючись одним із кращих програмістів у місті. Неодноразово йому пропонували працювати в них на постійні основі, але для Тітка це означало втрату незалежності. Тож на життя він заробляв різноманітними проектами, відбираючи собі лише те, що його по-справжньому цікавило. Із його рівнем професійності міг собі це дозволити ось уже десять років.