Тесс Герритсен - Грішна

— Вам доводиться утримувати велику будівлю, — завважила Мора.

— І стару. — Абатиса зупинилася перевести дух і додала з сумним смішком: — Вона стара, як і ми. І так дорого нам обходиться. Ми думали, що доведеться її продати, але Господь знайшов спосіб зберегти її.

— Як?

— Минулого року з’явився спонсор, почали потроху робити ремонт. На даху вже лежить нова черепиця, а тепер ще й горище утеплене. Далі плануємо замінити систему опалення. — Черниця глянула на Мору. — Вірите чи ні, але зараз тут доволі затишно, якщо порівняти з минулим роком.

Абатиса глибоко зітхнула і знову взялася долати сходи, раз по раз брязкаючи вервицею.

— Нас тут було сорок п’ятеро. Коли я вперше приїхала до Грейстоунз, усі келії були зайняті, обидва крила. Але тепер ми товариство літніх.

— Коли ви приїхали сюди, матінко настоятелько? — запитала Мора.

— Я стала послушницею у вісімнадцять років. Був один юнак, який хотів зі мною одружитися. Боюся, я поранила його гордість, коли обрала Бога замість нього. — Вона зупинилася й озирнулася. Мора вперше помітила гульку слухового апарата під її апостольником. — Вам, певно, важко це уявити, докторко Айлс. Те, що я колись була така молода.

Так, Морі було важко, навіть неможливо уявити матінку Мері Климент інакшою за цю немічну стару жінку. Точно не жаданою дівчиною, за якою упадали чоловіки.

Вони піднялися нагору, перед ними простягався довгий коридор. Завдяки тому, що низька темна стеля утримувала тепло, тут було тепліше — майже затишно. Голі балки були чи не столітніми.

Абатиса підійшла до других дверей і завагалася, торкнувшись ручки. Нарешті вона повернула її, і двері прочинилися, сіре світло з кімнати залило обличчя черниці.

— Це кімната сестри Урсули, — м’яко мовила вона.

Там заледве вистачило б місця на всіх присутніх. Фрост і Ріццолі увійшли, але Мора лишилася біля дверей, обвела поглядом полиці з книжками, горщики, в яких буяли африканські фіалки. Вікно з вертикальними перетинками й низька стеля з балками надавали кімнаті середньовічного вигляду. Охайна студентська мансарда: просте ліжко й шафа, письмовий стіл і стілець.

— Ліжко заправлене, — завважила Ріццолі, дивлячись на акуратно заправлені простирадла.

— Це ми зранку й побачили, — відповіла матінка Мері Климент.

— Вона вчора не лягала спати?

— Радше встала рано. Має таку звичку.

— Наскільки рано?

— Сестра часто прокидається за кілька годин до утрені.

— До утрені? — перепитав Фрост.

— Це наші ранкові молитви, починаються о сьомій. Минулого літа вона завжди зранку вже була в саду: любить працювати на землі.

— А взимку? — спитала Ріццолі. — Для чого їй так рано вставати?

— У кожну пору року є робота для тих, хто досі спроможний працювати. Так багато сестер стали зовсім безпорадні. Цього року довелося найняти місіс Отіс — вона допомагає нам готувати. Та й навіть з її допомогою ми заледве здатні впоратися з усім.

Ріццолі відчинила шафу. У ній висів суворий гардероб у чорних і коричневих тонах. Ані натяку на яскравий колір чи оздобу — то було вбрання жінки, для якої Божа робота була найважливішою і яка обирала одяг лише для того, щоби служити Йому.

— Вміст цієї шафи — її єдиний одяг? — запитала Ріццолі.

— Вступаючи до ордену, ми даємо обітницю бідності.

— Тобто ви віддаєте все, що маєте?

Матінка Мері Климент відповіла терплячою усмішкою — так усміхаються до дитини, яка поставила безглузде запитання.

— Це не так важко, детективе. Нам залишаються книжки, кілька особистих дрібниць. Як бачите, сестра Урсула обожнює свої африканські фіалки. Але так, приходячи сюди, ми залишаємо позаду майже все. Наш орден — орден споглядання, ми не дозволяємо зовнішньому світові відвертати нашу увагу.

— Перепрошую, матінко настоятелько, — заговорив Фрост. — Я сам не католик, тому не дуже розумію. Що ви маєте на увазі під спогляданням?

Він говорив спокійно й чемно, тож абатиса усміхнулася йому тепліше, ніж до того Ріццолі.

— Ми ведемо замислене життя, повне молитов, усамітнення з Господом і роздумів. Саме тому ми замикаємося за стінами, не пускаємо відвідувачів. У самоті ми знаходимо втіху.

— А що, як одна з вас порушить правила? — запитала Ріццолі. — Викинете її?

Мора побачила, як Фрост скривився від такого різкого запитання напарниці.

— Дотримання правил добровільне, — пояснила настоятелька. — Ми дотримуємося їх тому, що хочемо того.

— Але ж має час від часу траплятися таке, що якась черниця прокинеться зранку і скаже: «Щось мені хочеться на пляж».