Ю Несбё - Поліція

Вона чекала і прислухалася.

Нічого.

Як і раніше, нічого.

І тоді вона зміркувала. Непроглядна пітьма. Якби хто-небудь тут був, він би напевно увімкнув світло. Катрина посміялася сама з себе, відчуваючи, як уповільнюється биття серця. Вона знову засвітила ліхтарик, поклала речдоки назад до коробки і засунула її на місце, потурбувавшись про те, щоб та стала точно в лінію з іншими коробками. Потім попрямувала до виходу, і тут їй сяйнула абсолютно несподівана, випадкова думка: вона раділа тому, що їй доведеться подзвонити йому. Бо саме це вона збиралася зробити: подзвонити і розповісти, що вона вчинила. Вона різко зупинилася.

Промінь ліхтарика щось висвітлив.

Її наступною думкою було продовжувати рух, бо тихий боязкий голос у голові порадив, щоб вона негайно звідси забиралася.

Але вона посвітила назад.

Нерівність.

Одна з коробок трохи виступала з ряду.

Катрина підійшла ближче і посвітила на наклейку.

Харрі здалося, що він почув стук дверей. Він зняв навушники, в яких звучала музика з нового диску групи «Бон Іверз», що досі виправдовувала його очікування. Прислухався. Тиша.

— Арнольде? — гукнув він.

Відповіді не було. Харрі звик пізніми вечорами наодинці сидіти в цьому крилі Поліцейської академії. Звичайно, хтось із прибиральників міг тут що-небудь забути, але погляд, кинутий на годинник, підказав, що вже не вечір, а ніч. Харрі подивився наліво, на пачку неперевірених робіт на письмовому столі. Більшість студентів роздрукували їх на принтері на грубому папері, яким користувалися у бібліотеці. Від цього паперу було стільки пилу, що коли Харрі приходив додому, кінчики пальців у нього були жовті, як від нікотину, і Ракель примушувала його мити руки перед тим, як дозволити доторкнутися до себе.

Він виглянув у вікно. Високо в небі стояв місяць, його світло відбивалося від вікон і дахів будинків на вулиці Кіркевейєн і в районі Майорстуа. У південному напрямку виднілися мерехтливі зелені вогні будівлі радіостанції KPMG і розташований поряд із нею кінотеатр «Колізей». Нічого величного, красивого або навіть мальовничого. Але перед ним лежало місто, в якому Харрі прожив і пропрацював усе своє життя. Іноді вранці в Гонконгу він додавав трохи опіуму в сигарету і йшов на дах готелю «Чункінг» зустрічати початок дня. Він сидів у темряві і сподівався, що промені сонця от-от освітять місто, і це буде його рідне місто. Скромне місто з низькими сором’язливими будинками, а не з цими сталевими шпилями, що вселяють острах. Він сподівався побачити м’які зелені пагорби Осло, а не круті, жорстокі чорні гори. Почути гуркіт гальм трамвая на зупинці або гудіння порома з Данії, що входить у фіорд, щасливого через те, що йому і цього разу вдалося перейти море, яке розділяло Фредеріксхавн і Осло.

Харрі подивився на те, що лежало в колі світла від настільної лампи — єдиного джерела освітлення в кімнаті. Звичайно, він міг би узяти неперевірені студентські роботи на вулицю Хольменколлвейєн. Кава, мимрення радіо, свіжий запах лісу з прочиненого вікна. Звичайно. Але він вирішив не думати про те, чому вважає за краще сидіти наодинці тут, а не там. Можливо, тому, що відповідь була йому відома. Там він буде не один. Не зовсім. Забарвлена чорною морилкою фортеця з трьома замками на вхідних дверях і ґратами на усіх вікнах не могла захистити від монстрів. Примари жили в темних кутках і стежили за ним порожніми очницями. У кишені завібрував мобільний телефон. Харрі вийняв його і прочитав текстове повідомлення на висвітленому екрані, що світиться. Його надіслав Олег, у ньому не було букв, самі лише цифри: 665625. Харрі посміхнувся. Зрозуміло, до 1 648 905 очок, до рекорду гри в «Тетріс», встановленого в 1999 році Стівеном Крогманом, було ще далеко, але Олег уже давно перевершив кращі результати Харрі в цій злегка застарілій грі. Столе Еуне стверджував, що існує межа, після якої результати гри в «Тетріс» перестають вражати і стають просто сумними. І що Олег із Харрі вже давно перейшли цей кордон. Але ніхто не знав про іншу межу, яку вони перейшли. Вони перейшли кордон смерті туди й назад. Олег, що сидить на стільці поряд із ліжком Харрі. Жар тіла Харрі, що бореться з ранами, завданими зброєю Олега. Олег плакав, тремтів від абстиненції. Тоді теж не пролунало багато слів, але Харрі смутно пам’ятав, що в якийсь момент вони так міцно трималися за руки, що їм зробилося боляче. І ця картинка, як двоє чоловіків, що міцно вчепилися один в одного, не розтискаючи рук, завжди буде з ним.