Ю Несбё - Поліція

— Але якщо вбивство настільки раціональне, — втрутився перший хлопець, — скажіть, скільки задоволених убивць ви бачили?

Напевно, головний розумник у групі, припустила Катрина.

— Небагато, — сказав викладач. — Але той факт, що вбивство стає розчаруванням, не означає, що це нераціональна дія, аж доти, доки вбивця вважає, що отримає полегшення. Проте, як правило, помста набагато солодша у мріях, за лютим убивством з ревнощів приходить каяття. Крещендо, для досягнення якого серійний убивця прикладає масу зусиль, майже завжди виявляється антикульмінацією, і йому доводиться починати усе спочатку. Коротше кажучи, — він підвівся і пройшов назад до дошки, — стосовно вбивства досить справедливе твердження, що злочин не виправдовує себе. Я хочу, щоб до наступного заняття кожен із вас придумав мотив, здатний змусити вас вчинити вбивство. І я не хочу чути політкоректне лайно, я хочу, щоб ви поспілкувалися зі своєю найтемнішою стороною. Ну, гаразд, напевно, досить буде просто з темною стороною. І прочитайте дисертацію Еуне про характеристики особистості убивці і її прояви, добре? Отже, я ставитиму контрольні питання. Так що бійтеся і готуйтеся. На сьогодні все, всі на вихід.

Пролунав гуркіт сидінь, що піднімаються.

Катрина сиділа і дивилася на студентів, що проходили повз неї. Врешті-решт в аудиторії залишилися троє: вона сама, викладач, зайнятий тим, що стирав написане з дошки, і худенька дівчина зі світлим хвостом, що стала позаду нього, виструнчившись з паперами під пахвою. Голос її звучав дещо інакше, ніж під час заняття.

— Вам не здається, що серійний вбивця, спійманий вами в Австралії, відчував задоволення від убивства жінок?

Голос награно-дитячий. Як у дівчинки, яка хоче підлеститися до татка.

— Сільє…

— Я хочу сказати, він же їх ґвалтував. Так що йому мало бути добре.

— Прочитай дисертацію, і ми повернемося до цього питання наступного разу, гаразд?

— Добре.

Але вона продовжувала стояти, перекочуючись з носка на п’яти, немов хотіла стати навшпиньки. І дотягнутися до нього. Не звертаючи на неї уваги, викладач почав збирати до шкіряної теки свої папери. Тоді вона різко розвернулася і пішла вгору по сходах до виходу з аудиторії. Помітивши Катрину, вона уповільнила крок, уважно оглянула її і хутко зникла.

— Привіт, Харрі, — тихо сказала Катрина.

— Привіт, Катрино, — відповів він, не піднімаючи голови.

— Добре виглядаєш.

— Ти теж, — вимовив він, застібаючи теку на блискавку.

— Бачив, як я увійшла?

— Я відчув, як ти увійшла.

Він підняв голову. І усміхнувся. Катрину завжди вражало, як сильно змінювала його усмішка: з його обличчя зникав вираз жорсткості, неприступності і втоми від життя, яке він носив, як пошарпане пальто. Він умить перетворювався на пустотливого дорослого хлопчика, що випромінював сонячне світло. Як ото липнева днина у Бергені: така ж бажана, але рідкісна і коротка.

— Як це розуміти? — запитала вона.

— Я майже чекав твого приходу.

— Справді?

— Так. І моя відповідь — ні.

Харрі сунув теку під пахву, піднявся до Катрини, здолавши сходи за чотири довгі кроки, й обійняв її.

Вона притиснулася до нього, вдихаючи його запах.

— «Ні» у відповідь на що, Харрі?

— Ні, ти мене не отримаєш, — прошепотів він їй у вухо. — Але ти і так це знала.

— Уф! — сказала вона і зробила вигляд, що намагається вивільнитися з його обіймів. — Коли б не оте страховисько, ти б за п'ять хвилин уже виляв хвостом, хлопчику. І я не казала, що ти виглядаєш аж так добре.

Він засміявся, відпустив її, і Катрина відчула, що не заперечувала б, якби він потримав її в обіймах ще трохи. Вона ніколи не могла сказати напевне, чи справді їй хотілося запопасти Харрі, чи вона просто перестала про це замислюватися, бо це було нереально. І з часом це перетворилося на жарт непевного змісту. Крім того, він возз’єднався із Ракель. Чи з «отим страшком», як він дозволяв Катрині називати її: це визначення було настільки безглузде, що лише підкреслювало дражливу красу Ракелі.

Харрі почухав недбало поголене підборіддя:

— Ну, якщо ти прийшла сюди не заради мого неповторного тіла, тоді, ймовірно… — він підняв указівний палець. — Зрозумів! Заради моєї блискучої голови!

— Веселішим ти з роками теж не став.

— І моя відповідь, як і раніше, — ні. І це ти теж знала.

— У тебе є кабінет, де ми могли б поговорити?

— І так, і ні. У мене є кабінет, але не той, де ми могли б поговорити про те, чи можу я допомогти вам у розслідуванні того вбивства.