Валерий Лапикура - Вилов бандюг по-науковому

Все, чого навчився Петренко в міліції — так це штрафувати за перевищення швидкості. А тут, розумієте, спочатку стріляють, як у кіно про війну, а потім живий бандит мало не на голову падає. Пістолет із кобури він вийняв і патрон у патронник дослав, ще коли його у той двір поставили. Тому, не довго думаючи, підніс ствол під саме вухо бандюзі і спустив курок. Полякати вирішив…

І таки налякав. Ведмежа хвороба, як відомо, буває не лише у ведмедів. Так от, напад цієї хвороби у нашого петеушника вдалося припинити тільки зусиллями викликаної «швидкої допомоги». Потім його довго відмивали зі шлангу, бо у такому вигляді ніхто брати затриманого до себе в машину не хотів, а вести через усе місто пішки — задалеко. Потім задоволений Генерал пожартував:

— А може, все ж таки сержант Петренко його власним ходом відконвоює? Зігріються обидва…

Потім підійшов я з Халимом, він пожертвував пару списаних залізничних ковдр, в які ми замотали відмитого зусранця, потім хтось нарешті здогадався гальмонути вантажівку, ми закинули до кузова усіх трьох затриманих, про всяк випадок, перев'язаних мотузком, як домашня ковбаса — і ось у такому вигляді допровадили, куди слід.

Від автора: Я відсміявся, пригадую, і запитав: і це все? А решта? Що було далі?

— Що було далі, ти можеш прочитати у Шейніна або у Адамова. А я не знаю, що було далі. Зранку примчала прокуратура, тицьнула нам до носа свіжу постанову, що всі злочини, скоєні неповнолітніми, розслідує виключно це відомство — з моменту затримання підозрюваних. І хіба що не вихопила отих трьох із наших рук. Потім десь місяці через три на останній сторінці «вечірки» з'явилося кілька рядочків, мовляв, зусиллями правоохоронних органів оперативно затримана група неповнолітніх, котрі грабували поодиноких перехожих. Прокуратура завершила розслідування. Суд виніс заслужений вирок. Гуляйте, дорогі киянки — хоч у дублянках, хоч голими — ніхто вас тепер не зачепить.

— І все?

— Ні, наш Генерал у Москві на колегії доповідав про досвід створення «зони видимої оперативної тиші», замовчуючи, звичайно, те, що заловили ми цих бандюг не завдяки науці, а завдяки щасливому випадку. Але Генерала похвалили і навіть чимось нагородили. Про мене він теж не забув — привіз дві банки справжньої імпортної розчинної кави із закритого міністерського буфету.

Звичайно, з висоти сьогоднішнього досвіду ми з вами розуміємо, що якби висіли тоді ті дублянки, як зараз, у кожному магазині, та не було навколо них такого ажіотажу, ніхто би не ризикував свободою а то й життям, аби заробити на дефіциті. Сьогодні, щоправда, теж можуть прирізати за пару гривень, але тут спрацьовує інший дефіцит, способу боротьби з яким людство поки що не вигадало — наркотики.

А тоді, у семидесятих, одна номенклатурна товаришка, з якою я поділився міркуваннями, як ліквідувати дефіцит, обірвала мене на півслові:

— Ви що хочете, аби якась Гапка з села носила те ж саме, що й я? Для чого ж ми тоді робили революцію?