Валерий Лапикура - Вилов бандюг по-науковому

Шеф Управи виявився настільки великодушним, що навіть не взяв на себе авторство ідеї «Зони». І поляків теж не згадував. Сказав коротко:

— Тут он капітан Сирота цікавий варіант пропонує. Я вже узгоджував із главком. Кажуть, заслуговує на підтримку. А головне — у світлі останнього слухання нашого союзного міністерства на секретаріаті ЦК.

Глибоке співчуття моїх колег до моєї долі змінилося на таку ж неприховану заздрість із їхнього боку. Але наказ начальства — закон для підлеглого. Особливо, якщо цей наказ спирається на такий могутній підмурок, як постанова секретаріату ЦК КПРС. Тут не те що підеш — побіжиш виконувати.

Один лише хитрющий Старий, що не втратив за тридцять повоєнних років свого партизанського нюху, зайшов до мене і запитав:

— А ти впевнений, що нам піде на користь те, що придалося полякам? Бо я їх знаю, їхня Армія Крайова в сорок четвертому провела наш загін німцям у тил, а потім: як ми вас ще раз. пся крев червона, тут побачимо, то у вас в очах почорніє. Польща — то для поляків.

— Все може бути, товаришу підполковник. Але у нас вибору немає. Правда ваша, ми — не Польща. Може, ці розбійнички двадцять одну жінку і зґвалтують, але вже без нас у органах. Це як мінімум.

Генерал носився з планом нашої операції, як мала дитина з новою цяцькою. Хоча — треба віддати йому належне — про справжню мету знала мінімальна кількість людей. Зате про якусь дуже «засекречену» широкомасштабну облаву в Московському районі силами всієї Київської міліції через кілька днів говорили навіть у трамваях і чергах. А нам, власне, саме це і було потрібно.

Наш Старий придумав ще одну суто партизанську хитрість. Вихователі оболонських і подільських ПТУ напівофіційно попередили своїх учнів, аби вони з такого-то по таке-то число не швендяли вечорами по Московському району, щоби не втрапити під міліцейську перевірку. Ну, і майте на увазі, хлопці, що від Червоної площі аж до Лук'янівки теж буде неспокійно. Та і у нас на Оболоні теж можуть бути не передбачувані сюрпризи.

І от настав вечір, котрий був гідним увійти в історію світової криміналістики. Цілий батальйон переодягнених і обмундированих солдатів правопорядку був готовий до бою. Кожен знав своє місце. Головну роль у цьому спектаклі з ризиком для життя мали зіграти кільканадцять спеціально підготовлених молодих жінок зі спецгрупи по боротьбі з кишеньковими злодіями. Бо крім того, що вони були прекрасно підготовлені і натреновані, так ще й мали інтуїтивне чуття на злочинців. Що то жіноча психіка! Кожну з них зодягли в дублянку. Де їх узяли в такій кількості — ми так ніколи й не дізналися. Заступник Генерала по матеріально-технічному забезпеченню на численні наші «де дістали?» відповідав стереотипно: «А то не вашого розуму справа». Ходили, щоправда, чутки, що кожушки спеціально для цієї операції позичили в Монголії, де вони — національний одяг. Але це були лише чутки.

Схему операції ми спростили до примітиву. В точці А і в точці Бе чатують у засідках добре озброєні групи оперативників. Між точкою А і точкою Бе прогулюється «живець у дублянці». З точки Це, розташованої так, аби було видно точки А і Бе та весь маршрут руху «живця», резервною групою ведеться постійне контрольне спостереження. Зв'язок — по радіо. Але без фанатизму. Бо акумулятори на морозі швидко розряджаються.

Я гордо відмовився від честі увійти до складу штабу і напросився в засідку. Наша група з чотирьох скорохватів досить-таки зручно розташувалась у старій будочці шевця під парканом на розі вулиці. Звідси було добре видно і живця, і місце наступної засідки, і саму «підставу», котра героїчно дріботіла на височенних підборах від ліхтаря до ліхтаря і зиркала при цьому на годинник, начебто вона когось чекає.

Час спливав. «Підстава» мерзла. Ми потихеньку почали дубіти, оскільки стояли в будці, боячись поворухнутися. Розсохлі дошки рипіли на всю Куренівку.

— Сирота, — прошепотів мій напарник, чокаючи зубами, — як ти думаєш? Сьогодні зловимо?

— Зловимо. Згідно з теорією ймовірності — обов'язково зловимо. Щоправда, не бандитів, а облизня.

— Жартуєш?

— Свята правда. Хоч ми район увесь і перекрили, але скільки шансів, що вони підуть грабувати саме сьогодні і саме під нашу будочку? А головне — чи їх не здивує така кількість молодих жінок у дублянках на порівняно невеликій території?

— Гад ти, Олексо! Хоч би збрехав для оптимізму.

— Для оптимізму нам уже п'ятдесят з гаком років брешуть. Ти краще дивись у свою шпарку, а то проґавиш.