Валерий Лапикура - Вилов бандюг по-науковому

— Хтось стукав, чи мені здалося?

— Вибачайте, то не я.

— Громадянине начальнику, ви цьому Жаботинському щось одне показуйте: або посвідчення, або пістолет. Боюсь, доведеться підлогу мити, а сьогодні моя черга.

І тільки тут я помітив, що й досі стискаю в правиці зброю. Мені стало навіть соромно, і я швиденько заховав пістолет у кобуру, а посвідчення в кишеню.

— Дрібне непорозуміння, знаєте. Я Олекса Сирота, Київський карний розшук, старший інспектор.

— Радий познайомитись. Я теж Олекса, тільки Сілецький. По-вуличному — Халим. Депо «Київ-Товарна», секція рефрижераторів, бригадир.

На цей момент дядько в трусах почав якось дивно сичати, так, наче азбукою Морзе. Мій тезко зі зрозумінням похитав головою:

— Б'юсь об заклад, що він намагається вимовити слово «суки».

І справді, цей здоровило, витираючи обома руками рясні сльози, нарешті простогнав:

— С-с-с-суки лягаві! Охоронці називається! Жінку пограбували, дублянку здерли, а вони замість бандитів ловити законному чоловіку яйця крутять!

Бригадир Сілецький не без задоволення прокоментував:

— Так оце, Володю, коли ти до мене щодня приходиш то по сіль, то по сірники, то закурити, а то… Халим, жидівська морда, дай рубля, бо труби горять! — так це, виявляється, не від бідності. Це ти, дупа православна, на дублянку жінці економив? От тобі і відлилися мої жидівські сльози.

Я зрозумів, що влада в моїй особі мусить втрутитися, і гарикнув на обох:

— Ану ша! Знайшли собі Євбаз! Ціла ваша дублянка, горіла б вона синім полум'ям! Ми її у бандитів уже відбили. І їх ось-ось пов'яжемо.

І тут на вулиці перед будинком ляснув постріл, за ним другий, третій… а далі знялася справжнісінька канонада! Вікно у під'їзді жалібно тенькнуло і скалки посипалися нам на голови. Ми втрьох і без команди гепнулися на підлогу.

— Халим, це що, твої до Ізраїлю прориваються?

— Ні, Володю, твої до лісу.

А насправді на вулиці діялося ось що: першого нападника наша колежанка, хоч і босою по снігу, але наздогнала. І так стрибнула йому на плечі, що він розквасив об асфальт усе, що спереду — від лоба до великих пальців ніг. Другий грабіжник упав сам, заплутавшись у полах дублянки, яку він з великого переляку не додумався викинути. І тільки третій, як з'ясувалося потім, найважливіший для нас, бо у нього в кишені лежала пляшка з наркозною гидотою і вже намочена ганчірка, — від погоні відірвався. Махонув через темні двори, подолав паркан і вибіг на вулицю Фрунзе, на превелике наше щастя, порожню у цю пору. Порожню від нормальних громадян, котрі вдень будують комунізм, а ввечері плачуть перед телевізором разом із тьотею Валею Леонтьєвою — від усієї душі. Зате нашого лягавого брата на тій вулиці виявилося аж надто. Бо на постріли опе-ративниці з усіх дворів, під'їздів, будок, кіосків повискакували всі, хто сидів у засадах. Заревли мотори службових «газиків», подали голос наші службові собацюри — і от уся ця двонога-чотирьохлапа-чотириколісна армада кинулася за одним-єдиним втікачем.

Він мчав посеред вулиці так, що відірвався від «газика», з якого посилав матюки сам Генерал…

Розслідування так і не встановило, хто першим відкрив вогонь. Усі розводили руками: почали стріляти — і я теж, але виключно вгору або над його головою. Такий собі безневинний феєрверк. Проте, кілька куль рикошетом від стовпів усе ж таки втрапили у вікна беззахисних громадян. А одному юному натуралісту навіть розкоцали акваріум. Але свій янгол-охоронець є, напевне, і у дурних ментів, бо серед вищих приматів ніхто не постраждав.

Щоправда, масовість нас ледь-ледь не підвела. Отой вусмерть переляканий петеушник на якомусь шостому чутті різко завернув до темного провулку, але не побіг вздовж паркану, а з останніх сил перескочив через нього і заліг. Погоня за інерцією промчала далі, дострілюючи останні набої з табельної зброї. Вранці дітвора мала кайф, визбируючи стріляні гільзи.

Неповнолітній злочинець полежав собі, полежав, потім підвів голову, прислухався: шум погоні стихав десь за пивзаводом. Грабіжник нарешті видихнув повітря і почав обережно підводитися. Бідна дитина! Якби він добре вчився у школі, не смикав дівчат за кіски і не показував язика директору, то не довелося б йому вступати в ПТУ, а відтак знайти собі отаких дружків і дожити — в фіналі — до такої халепи. Прізвище цієї халепи я чомусь запам'ятав (тільки не смійтеся — авт.). Сержант Петренко, автоінспектор. «Даішників» ми взяли на облаву, аби заткнути ними про всяк випадок такі діри, куди за нашими розрахунками грабіжники не повинні були поткнутися. А воно поткнулося! Ніякої поваги до наукових методів боротьби зі злочинністю.