Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Ми ж тоді знайшли свідка-вантажника, який пригадав, що бачив отого пасажира ще коли він стояв, притулений до стіни вокзалу, але вже в дуже кепському стані. Носильник якраз штовхав возика з валізами по першій платформі, дивився, щоб ніякий телепень під колеса не вперся - так от біля залу «для контингенту» наш клієнт йому під колеса просто таки падає. Бо жінка, що його підтримувала, раптом від нього відбігла зі словами: «Потерпи, я зараз!».

Яка жінка, яка з себе? Молода, без речей, із самою лише чорною сумкою через плече. За мить вона зникла в натовпі.

Ми довго мотузили свідка, але все, що змогли з нього витрусити, вкладалося в два-три рядочки протоколу: «Швидше худа, ніж повна, бо бігла, не засапавшись. Швидше молода, ніж літня, бо красиво рухалась. Начебто темна, але не впевнений, бо дивився проти сонця. Начебто довге волосся, а може і заколота на потилиці коса - сонце світило в очі, не роздивився». Звісно, коли протягом зміни перед тобою мерехтять тисячі рук, ніг, голів та інших частин тіла, то мимоволі в пам’яті все переплутається. Особливо, якщо в цей час відходить поїзд номер один на Москву і з усіх динаміків нарізають марш «Прощання слов’янки». Тож на моє двадцяте «Ну, пригадайте, будь ласка, може, ще щось бачили… ви ж людина бувала…», носильник відрізав:

- От тому, що бувала, то й дивлюсь тільки на возика, щоб валізи не поцупили, і на ті, звиняйте, дупи, що перед возиком метушаться - щоб не наїхати. І ні сантиметром вище!

Ага, «ні сантиметром вище»”! А Гансові стукнути, що на його території чужа пасеться, спосіб віднайшов!

Та найцікавіше почалося, коли покійник до рук нашого медєксперта втрапив. Спочатку на всі питання «Що новенького?» він, медексперт себто, тільки пирхав. Але коли в кінці дня до лабораторії зазирнув Старий і теж спитав: «Ну, що у нас новенького?» - випростався, зітхнув і «обрадував»:

- Здається, є для вас подаруночок. Висновки, як завжди, попередні, але, на мою думку, до витверезника втрапив не традиційний клієнт «у стані сильного алкогольного отруєння», а чоловік без шкідливих звичок, котрий з невеликою дозою алкоголю…

- А як же «горілкою від нього смерділо»? - вискочив я.

- Яке там до біса смерділо, брехня! Нюхав я його одяг. Він горілку взагалі не пив - коньяк. Та й то ледве сто грамів.

- Ага, коньяк…

- Не перебивай. Дай думку закінчити… чоловік без шкідливих звичок, котрий з невеликою дозою алкоголю прийняв конячу дозу певної отрути.

- Що за отрута? - стрепенувся Старий.

- Це, власне, і не отрута, а, так би мовити, медпрепарат.

Я не був би я, якби не став докопуватися, в чому, власне, різниця.

- Розумієш, - пояснює медексперт, - все залежить від дози. Скажімо, від зміїної отрути можна загнутися, а можна й розігнутися.

- Дотепи у тебе…

- Я подивлюсь, яким ти будеш дотепним, коли тебе радикуліт скрутить, а під рукою віпратоксу не буде.

Старий із розумінням кивнув, а медексперт продовжив:

- Коротше - в нашому випадку клієнта напоїли…

- Та чому ж «напоїли»? Відчув себе кепсько, випив одну таблетку, не подіяло - так він цілу жменю зажував. От тобі й передозування.

- Розумієш, це тобі не валідол і навіть не нітрогліцерин. Я тому, Сирота, кажу «напоїли», що це препарат, котрий - у рідкому стані - застосовується у хірургії. Конкретно - для складних операцій на серці.

- Для анестезії?

- Не зовсім. Для абсолютного розслаблення м’язів. Щоб серденько під скальпелем не смикалося.

- Однаково не втямив.

- Якщо в операційній, та потрібна доза, та під апаратом штучного дихання - тоді все гаразд.

- А якщо на лавочці та після конячої дози… тоді все ясно.

Але медексперт, певно, втомився зі мною сперечатись і повернувся до Старого:

- Ще не все ясно. Бачите, товаришу підполковник, ця, так би мовити, гидота в аптеках не продається. Навіть під червону печатку. Її перед кожною операцією лікарняні фармацевти готують - кожному пацієнтові ін-ди-ві-ду-ально.

- Так, - зітхнув Генерал, коли ми йому доповіли про цю розмову, - заварилась каша… Добре, за роботу! Цих «трьох богатирів» з витверезника - ік бісовій матері геть з органів! Анулювати прописку - і в село їх, у село!

- «В деревню, к тётке, в глушь, в Саратов…»

- А в розвиток теми: капітане Сирота, встановіть, як це покійний впотребив такого йоржа чи, як кажуть деякі молоді і самовпевнені, коктейль. А потім будемо розбиратися, що з цим фантом робити.

Я співставив обидва епізоди - на вокзалі і в аеропорту. В обох випадках потерпілими були мужчини середнього віку, солідні, грошовиті транзитники. І там, і там дуже легко загубитися серед натовпу. Та головне - таємнича жінка. Вона зникає разом з гаманцем мужчини в момент, коли потерпілий остаточно втрачає свідомість. І ще - в кожному епізоді отрута наливалася в алкоголь. Офіціантка з ресторану в «Жулянах» пригадала пару, бо вона сиділа довго, не поспішаючи. Ну, там ресторан невеличкий, працює до двадцять першої нуль-нуль, тому можна запам’ятать. А вокзальний - то вже стадіон зі столами. І цілодобовий конвеєр. І не чути нічого, крім оголошень диспетчера: «Громадяни пасажири, у зв’язку з запізненням, стоянка швидкого поїзда Сиктивкар-Жмеринка скорочується до двох хвилин. Вихід на посадку - через приміський вокзал на четверту платформу…».