Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- Нічого! Це і лікарка наша підтвердила. Так що, можна офіційно оформляти запит від нашої Управи до вашої?

- За двох умов я твого покійника заберу. Перша - відвезеш мене туди, де взяв. Друга - дочекайся експертизи, тоді надсилай все заразом. І поза планом - давай сюди свого сержанта. Сподіваюсь, ти його не відпустив?

Кажуть, в Америці сержант - то опора служби в поліції. Може бути. У них там, в Штатах, вище звання, ніж капітан в поліції взагалі немає. А наші радянські сержанти, особливо ці, з нових - то суцільне «село і серце відпочине».

Питаю його:

- Куди той мужик летів?

- У Кратово, - а сам сміється.

- Яке Кратово? І чого смієшся?

- Місто таке є в Росії. Ну це, з пісні: «И не в Воронеже, и не в Саратове, а я дала ему в местечке Кратове…»

- Стоп, Магомаєв! Сам придумав, чи десь чув?

- В армії хлопці співали, коли в баню йшли, тому й запам’ятав. У Кратово він летів, з пересадкою. А де саме, не пам’ятаю.

- Ну, раз і не в Воронежі, і не в Саратові, то летіти він збирався через Волгоград. А жінку часом не Зоєю звали? Знаєш, пісня є така - «Гоп-стоп, Зоя…»?

- Ні, не Зоя, бо ту пісню я теж знаю. Там далі про начальника.

- В труні я бачив твого начальника. Звати її як? А його?

- У нього просте прізвище, а у неї складне. І те, і те я забув…

- Як забув? Ти ж їхні паспорти бачив?

- Бачив.

- У радіорубку стосовно об’яви хто ходив?

- Ну я ходив.

- Коли це було? Торік?

- Ні, сьогодні.

- І що? Повторюю питання для зовсім нетямущих: як прізвище хоча би жінки?

- Забув.

- Добре, почнемо з простого. Іванов, Петров, Сидоров, Йолкін, Палкін, а може, Хрущов? Микита Сергійович?

Сержант потом вмивається і головою крутить, мовляв, ні. Перебрали ми тих простих прізвищ мало не сотню, але з місця - ані руш!

- Вимальовується класична ситуація. Антон Павлович Чехов, оповідання «Коняче прізвище», серія друга. Переходимо до жінки. Кажеш, складне прізвище? Українське, російське, єврейське чи, не дай Боже, грузинське? Менгвіцетухесія, наприклад. Дуже легко запам’ятовується.

Сержант хіба що не перехрестився:

- Та ні, російське прізвище. Щось із тваринами пов’язане.

- Козлова, Пєтухова, Баранова, Тєлічкіна, Щєннікова? Чи може, все ж таки, Сидорова?

- А до чого тут Сидорова?

- Бо коза - Сидорова, дурню! - не витримав я. Сержант не образився. Напевне, не я першим констатував цей факт.

- Ну, там щось не просто про тварин, а таке, як ото людина коло скотини ходить. Вроді як Скотникова, але не Скотникова.

- Тоді точно Козлодоєва!

Взагалі-то, прізвище жінки було, як потім з’ясувалося, Курощапова. Але до цього ще треба було дожити. А тоді мій колега попив казенної мінералки з холодильника і сказав:

- Я з вами, лягавими, здурію через п’ять хвилин. Це ж треба було так голову забити нормальній людині. До чого тут ваші тухеси з козодралами. Він же летів з Одеси на Волгоград через Київ. Прямого літака немає, російський борт затримувався, тому в них був час випить і погулять. Хвилин через п’ять літак, в який вони мусили сідати, вирулює на злітну. Реєстрація давно закінчилася. Ти, юний натураліст, чеши в касу, візьми список пасажирів рейсу. У нас, хвалити Бога, не електричка Київ-Фастів. Квитки іменні. Зараз подивимося, хто не сів і не будемо морочить собі голову. Матимеш, Сирота, і його прізвище, і її. Бо у мене таке відчуття, що летіти вона передумала.

Мої глибоко заховані підозри почали поступово набирати чіткі обриси. Тому, не чекаючи, доки сержант принесе список, я сказав:

- Його прізвище ми зараз дізнаємось. А от її - чорта лисого. Переконаний. Якщо, звичайно, сержант не сплутав Кратово з Карагандою, Краснодаром чи Кизил-Юртом. З нього станеться. Але і в такому разі максимум до вечора з’ясується - хто запізнився на посадку, а хто не з’явився взагалі. Ото й буде наш клієнт, котрий помер. Чи котрого вколошкали, як ерцгерцога в Сараєві. Втім, ні…

- Що ні?

- Фердинанда застрелили, а цьому отруту дали. Як Сократу.

- Аристотелю, ближче до тіла! Жіночого!

- А щодо жінки, то вона, як та молодість із пісні - не вернеться. Бо ніякого відношення до пасажиропотоку, чи як це у вас в авіації називається, не має. Як і до Одеси, і до Кратова з Волгоградом. Інтуїція тебе не підвела, це справді моя клієнтура. Більше того, я вже, здається, з цією баришнею заочно познайомився.

- Слухай, - мене раптом осінило, - тут така історія розкручується, що однією кавою ти у мене не відбудешся. Тягни коньяк! Тільки не роби вигляду, що не розумієш.

Колега вигляду не робив, тільки пробурчав щодо алкоголю в таку спеку. А я, у свою чергу, пояснив, про що йдеться. Бо поки слухав історію про притруєного пасажира, все повторював про себе: десь я це вже чув. Ну звичайно - пасажир з залізничного вокзалу!