Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Я ще раз подивувався нереалізованому потенціалу радянської людини і сказав уголос, що ми, таки, найрозумніші в світі. Либонь, коньяк подіяв. Майор погодився і підбив підсумки:

- Ну, спасибі тобі, Сирота, за чесність! Не втручаюсь у твої справи, але здогадуюсь, що в моїй роті тепер вакансія?

- Будь впевнений! Якщо прапорщик і повернеться, то тільки у твій сон.

- Тіпун тобі на язик! - відмахнувся майор і досить вправно перехрестився. Ну-ну!…

Потім, незважаючи на мої слабкі заперечення, він із форсом привіз мене на власній «Волзі» аж до парадного входу в Управління. Прощаючись, запропонував:

- Сподіваюсь, як виженуть з міліції, прийдеш до мене? До речі, як у тебе стосунки з військовими особистами?

- Ніяк!

- То добре, що ніяк. Бо КДБ можеш смикать, а з цими - краще не заводься.

Я подякував за пораду і пішов до свого кабінетику. При цьому намагався не дихати в сторону колег. Опинившись у рідному закапелку, став біля вікна і звернувся вголос до бронзового Богдана Хмельницького на площі:

- Слухай, Бодю, справи кепські! Якщо це цапидло з біцепсами нікому не проляпалося про свою коханку, то це означає, що її взагалі не було. Інакше похвалився б. Отже, ревнивого чоловіка неіснуючої приятельки теж не існує! З іншого боку, товаришу гетьмане, і у дружини прапорщика нікого не було. Бо крім запевнень лікарки та бабусь, є ще показання дембелів: покійний стежив за своєю дружиною увесь час. Обіцяв золоті гори солдатикам з роти, які через травми втрапляли до госпіталю, аби тільки вони там потай стежили за його благовірною. Нуль по фазі! Отже, не маємо ані мотивів, ані трупу. Чого ви мовчите, шановний гетьмане?

- А він пригадує, що у його війську робили козакам, котрі у поході до чарки прикладалися!

Це Старий озвався. Увійшов давно, але я його не помітив.

- За що пили, Сирота?

- За упокій душі прапорщика непереможного і легендарного двічі Червонопрапорного Київського військового округу. Скорочено - ДЧКВО!

- Сам придумав?

- Ні, прочитав на стенді по місцю служби покійного.

- Ага, уже покійного! І по якій статті? Із заздалегідь обдуманими намірами, без оних, в стані афекту, в результаті необережності чи нещасного випадку? З обтяжуючими чи пом’якшуючими? А раптом - у складі злочинної групи, в спосіб, що свідчить про особливу жорстокість і цинізм звинувачених? Так нам цього не треба - звітність псує! А якщо без жартів?

- А якщо без жартів, то пора колоти підозрюваних.

- Ну, викликай і працюй.

- Стосовно «викликай» - думаю, краще взяти тепленькими, вдома, у звичній для них обстановці.

- Коли-небудь, Сирота, тебе самого твої підозрювані тепленьким вдома, у звичній для себе обстановці спровадять туди, де замість кави смолу п’ють. Але у великій кількості… Іди, краще, проспись, а вранці доповіси по формі. Будемо думати. І спробуй мені сьогодні ще кудись, крім власної хати рипнутись!

Я пообіцяв, але зробив усе по-своєму. Коли двері за Старим зачинились, я дістав із сейфу пляшечку з нашатирним спиртом, а з шафи склянку. Налив води, накапав десять крапель нашатирю, заплющив очі і двома ковтками влив у себе цю гидоту. Після короткої боротьби - хто кого: я шлунок чи шлунок мене - стало легше. Далі вже косметика - вигріб з кишені кілька зерняток кави, кинув до рота і попрямував на вихід, наспівуючи: «Песня близится к заключению, ничего не имею в виду».

Взагалі-то я добре знав, що саме мав на увазі. Якщо когось цікавить ланцюжок асоціацій, то я його охоче наведу. Старий зрозумів, що я випив, не з моєї розмови із пам’ятником Богдану. Я не раз бесідував з гетьманом і на тверезу голову - приємно поспілкуватися з розумною людиною. Цю звичку добре знали в Управлінні. Мене видав сильний запах коньяку. Саме поняття «запах» викликало спогад, який довго і несміливо тинявся десь у моїй підсвідомості. Це було щось, зафіксоване механічно, і забуте вже через кілька хвилин, бо інша інформація відвернула увагу.

Люди не завжди можуть відділити суттєве від несуттєвого. Тому у них багато проблем, особливо, якщо ці люди працюють інспекторами карного розшуку. Отже, абстрактне поняття «запах» нагадало про конкретне «амбре», яке я зафіксував тому, що кинув курити і був надто дражливий на пахощі. Інакше б він розчинився у морі смороду великого міста і я не вибудував би ланцюжок, що вів до мети. Власне, це був не ланцюжок, а тоненька ниточка, яку в суді порве навіть зелений адвокат. Але краще це, ніж нічого.

Під знайомим будинком «народних месниць» не було. Я пригадав - сьогодні ж Москва показує «Від усієї душі» з Валентиною Леонтьєвою. Бабці побігли наплакатись. Від душі.