Еміл Вахек - Чорна зоря

Клубічко з телефонної кабіни подзвонив до КНБ і наказав вислати машини на всі дороги, крім Турновської. Оглядати кожний голубий «тудор».

— А тепер, Барбароссо, — сказав він Соумарові,— або йдіть їсти й спати, або везіть мене до Турнова.

— Само собою зрозуміло, якщо треба, я довезу вас хоч до пекла. Але чому саме до Турнова?

Клубічко знизав плечима:

— Цього я й сам добре не розумію. Просто мені спало на думку. Чому? Той чоловік уже знає, що програв. Певне, він весь час стежив за санаторієм і, побачивши, як я викликав людей у цивільному, зміркував, що йому залишається тільки зникнути. Проте дехто щось усе-таки, мабуть, знає про нього: подружжя Мюллерів та бідолашний Салач, і я повинен зробити все, аби він їм не заподіяв лихого. От чому треба їхати туди. Але спочатку подзвоню в Турнов і на Грубу Скалу, щоб пильнували їх, бо ті двоє відірвались од нас хвилин на десять.

Що це було до речі, стало ясно, коли Клубічко, Соумар і Тихий приїхали до Турнова. Патруль, який охороняв будинок колишнього директора, доповів, що хвилин десять тому віддалік зупинився новий голубий «тудор», але перш ніж есенбаки вжили заходів, авто помчалось у напрямі Грубої Скали.

— Це означає,— мовив Клубічко, сідаючи в машину, — ті двоє, побачивши, що будинок охороняють, поїхали далі. Це врятувало пана Мюллера. їдьте на Грубу Скалу, — звелів шоферові і тут помітив, як тремтить Тихий. — Що з вами, юначе?

— Будь ласка, не беріть мене на Грубу Скалу, — благально мовив Тихий.

— А чим це погана прогулянка? — спитав Клубічко. — Втім, щоб задовольнити ваше прохання, я мушу почути причину.

Тихий затремтів ще дужче.

— Боюся, там я довідаюся про таке, що мене дуже схвилює,— прошепотів.

— У вашому віці і з вашим досвідом людину не схвилює якась проста дрібниця.

— На Грубій Скалі заховано пана Салача, — прошепотів Тихий.

— Звідки ви знаєте? — напався на нього Клубічко. — А коли знали, то чому не сказали мені раніше?

— Я не знаю напевно, тільки здогадуюся… Вєра мені натякнула, що те страховисько десь сховало Салача. Найімовірніше, в готелі на Грубій Скалі.

— Де працює ваша мати?..

Тихий потвердив. Клубічко трохи подумав.

— Ну, до Грубої Скали звідси недалеко. За кілька хвилин знатимемо все. Ви, звісно, поїдете з нами. А щоб дорогою не втнули якоїсь дурниці, не сердьтеся на мене, коли… — Він моргнув Костові, і Тихий навіть незчувсь, як у нього на зап'ястях клацнули наручники.

Вартовий перед готелем сказав, що другий вартовий усередині.

— Думаю, — мовив Клубічко, — нічого лихого тут не сталося, бо я послав людей вчасно завдяки тому, що ваша куховарка, Соумарчику, зустріла вашу офіціантку.

— Та дівиця теж, певне, буде там, — припустив Соумар.

Клубічко засміявся:

— Я впевнений, що ми знайдемо її в зовсім іншому місці, коли знайдемо взагалі. Вона не така дурна, щоб лізти в пастку. А це пастка, до того ж чудова. Двох тутешніх есенбаків поставимо на вулиці, і з готелю ніхто не зможе втекти. Тихого замкнемо в підвал, отже, всередині нас буде четверо.

— В підвал, — повторив Тихий мертвим голосом. — Ліпше я вам іще скажу те, що знаю.

— Ви, голубе, наче роман з продовженням, — засміявся Клубічко, — Я вже й не знаю, вкотре ви признаєтесь.

— Я, я хотів уберегти матір, — прошепотів Тихий, — і особисто ні в чому не винен. Коли вони з Вєрою порозумілися, мати сказала їй, що Салач сховав ту річ у пані Салачової.

— Це ми вже знаємо, — нетерпляче урвав його Клубічко. — Мені здається, ви хочете затримати нас, щоб Вєра змогла втекти.

— Але сказала їй, — провадив Тихий ледь чутно, — що пан Салач так боявся за своє життя, що домовився з дружиною…

— Ви замовкаєте у найцікавішому місці, тепер ми біля самої суті. То про що ж він домовився?

— Як пошле акварель, Ліда ту річ комусь оддасть.

— Знов не все, — нетерпляче мовив Клубічко. — Кому вона мала віддати? Хоч, власне, я знаю й це: вам!

Тихий похнюпився:

— Так, мені. Проте я за це не відповідаю, бо так домовилася з Вєрою моя мати.

— Я хочу знати подробиці! — скипів Клубічко.

— Подробиця була одна. В тому листі, що його Вєра залишила в її кабінеті…

— Нарешті,— задоволено сказав Клубічко. — Ну-ну?

— В тому листі говорилося, що коли Салачова не привезе тієї речі до завтра після полудня на мою квартиру в Пісарках, Салач помре. Так само накладе він головою, якщо вона комусь розповість про лист. До листа було додано й акварель.

— Але ж ви поклали її в альтанці!