Еміл Вахек - Чорна зоря

— Усе в деталях, можливо, знає Вєра, — жалібним голосом відповів Тихий, — я знаю тільки про те, що мені сказала Вєра.

— Що ж вона вам сказала?

— Той швейцарець знову з'явився в суботу. Ввечері того дня Вєра чекала мене біля театру, й ми пішли до Пісарок. «Це страховисько, — так вона звала швейцарця, бо дуже його боялася, — знов приїхало до Брно з дуже неприємним наказом. Мусимо їхати в Прагу до дружини Салача. Ти її знаєш. Віддаси їй лист, який написало страховисько». Я відмовлявся, але, як завжди, вона взяла гору. Як нам велося, ви вже знаєте. Я зрадів, що матиму нарешті спокій, однак у вівторок — вам це також відомо — Вєра примусила мене їхати з нею до Жегушиць. Возилася з Артсмідою. Що там було — ви теж знаєте?

— Так, — потвердив Клубічко, — але тепер має розгорнутися найцікавіше. Стосовно цього ви досі були вельми скупим. Що вам відомо?

— У четвер вранці Вєра примчалася знову. Мовляв, знову мусимо їхати до Праги. Але тільки дорогою сказала, що маємо робити. Треба вдертися до вілли пані Салачової. «Я цього ніколи не зроблю», — відповів я. «Та я від тебе цього й не сподіваюся, — мовила Вєра, — залізу туди сама, а ти чатуватимеш в саду. Зрештою, йдеться не про справжній напад. Салачову треба тільки настрахати, аби стала поступливіша. Головне — покласти в альтанці оце», — і показала дилетантську акварель, котра зображає, якщо не помиляюсь, один з куточків Жегушицького парку. «Що це за фарс?» — спитав я. «Між Салачем і Салачовою домовлено: якщо вона отримує акварель, значить, його життю загрожує небезпека. Страховисько сподівається, що Салачова, аби врятувати Салачу життя, віддасть нам ту річ». — «Навіщо ж тоді нам удиратися до неї?» — спитав я. Вєра стенула плечима й сказала: «Страховисько гадає, що це на неї вплине». Кінець кінцем я погодився… Перелізли вночі через стіну. Я став так, щоб бачити вулицю. Вєра зняла комбінезон і по дощечках влізла до кімнати. Що вона там робила, не знаю, але за десять хвилин почув, як у віллі хтось калатає в гонг. За мить прибігла Вєра, в альтанці одяглася, поклала на стіл акварель і притисла її камінцем. Потім ми, мов навіжені, мчали до Брно. Тільки коли були майже дома, Вєра сказала: «Якщо це подіє, Салачова приїде завтра до тебе, до твоєї квартири в Пісарках. Не виходь нікуди до ранку». Я не на жарт злякався у Празі і відмовився. На це Вєра зауважила, що тоді чекатиме її сама.

— І проти цього ви не могли заперечити?

Тихий хитнув головою:

— Не зміг.

— Мабуть, вона сказала вам, що одержите гроші?

Тихий кивнув знову.

— Сказала, що одержу десять тисяч, якщо Салачова справді привезе ту річ. Але вона не привезла. Решту ви знаєте.

— Не зовсім… поки що.

— Коли я сказав їй, що в мене був підозрілий чоловік, котрий видав себе за працівника аеролінії, вона жахнулась і заявила, що повинна про це повідомити своє страховисько. Відтак прийшла ще раз, і ми домовились: якщо мене не заарештують, то я покличу її після півночі до «Колумбії». Далі ви знаєте.

— Маєте уявлення, де Вєра тепер?

Тихий похитав головою:

— Хай би вона провалилася в пекло!

— Цілком можливо, що ваше бажання справдилося, — неприязно мовив Клубічко й звелів вивести Тихого.

Тільки той пішов, Клубічкові доповіли, що приїхав професор і хоче його бачити. Соумар ледве зводив дух.

— Щойно приїхав до санаторію, а швейцар мені каже:

«Кілька хвилин тому про вас питала наша куховарка». — «Що з нею, — кажу, — пошліть її до мене; сподіваюся, нікого не отруїли?» І знаєте, вгадав, бо те, з чим вона прийшла, було пов'язане з вранішньою спробою мене отруїти. Оскільки небезпека лишається, повім кількома словами. Після полудня наша куховарка була вільна і на овочевому ринку зустріла жінку, дуже схожу на ту, котра хотіла мене отруїти. Пішла назирці і, мовляв, по ході впізнала, що то таки вона. В Целетні жінка перейшла вулицю й зникла в готелі «Стейнер». Наша куховарка спитала в бюро обслуговування, чи мешкає тут пані Алена Зікова, але, зрозуміло, про таку ніхто не чув. Отже, куховарка прийшла до мене і…

Клубічко підхопився:

— Хвилинку, зараз поїдемо туди!

За кілька хвилин перед готелем «Стейнер» зупинилися два автомобілі. Клубічкові потвердили, що сьогодні в готелі зупинилася пані Шашкова з Брно. Вранці пішла, повернулася чверть години тому і взяла ключ від свого номера. А незабаром про неї питав по-німецьки кремезний чоловік середнього зросту. Про що він з нею розмовляв, черговий не чув. Але за кілька хвилин пані Шашкова зійшла вниз. Одягнена була в коричневий дорожній костюм, у руці мала червону сумку. Звеліла вивести з гаража готелю її машину — голубий, зовсім новий «тудор» — і пішла з тим чоловіком. Мабуть, кудись поїхали.