Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— Давайте умовимось, Поліно Герасимівно, — запропонував, — що розмовлятимемо неофіційно…

Та недовірливо підвела брови.

— Яка ж може бути неофіційна розмова між слідчим і арештанткою?

— Маю на увазі, що не вестимемо зараз протоколу. Отож не вважайте нашу бесіду допитом. Коли це можливо, звичайно… До речі, що вам більше смакує — чай чи кава?

— Кава! — пожвавішала Суханова. — Дайте мені цілу склянку кави.

— А я п'ю чай… — Козюренко наче пробачався за свою неаристократичність. — А поки нам принесуть усе це, мушу вам сказати, що я не знімаю з вас підозри за вбивство Пруся, бо є факти, які свідчать проти вас, і я не можу на них не зважати. Якщо вбили ви з Григоруком, раджу зізнатись, бо рано чи пізно ми замкнемо навколо вас ланцюг фактів. Так, замкнемо, — повторив категорично. — Та якщо ви не винні, допоможіть слідству знайти справжнього злочинця. Сподіваюсь, ви розумієте, що це у ваших інтересах?

— Звичайно, — згодилася Суханова. Вона сиділа у кріслі в невимушеній позі, наче відпочивала. А може, й справді відпочивала: камера попереднього ув'язнення — не курорт, крісла й дивани там не ставлять. — Звичайно, — повторила, — я зрозуміла вас. Але не знаю, чи зможу стати вам у пригоді…

Принесли чай і каву. Суханова кинула в склянку всі чотири грудочки цукру, що лежали на блюдечку, й відразу, не чекаючи, поки розтануть, жадібно сьорбнула. Поста-нила склянку, вже спокійно помішала ложечкою. Запитливо зиркнула на слідчого.

— У протоколі допиту записано, — почав Козюренко, — що Прусь пообіцяв найближчим часом залишити роботу і одружитися з вами. Що він матиме багато грошей, яких вам вистачить на все життя. Це правда?

— Він обіцяв таке, — відповіла Суханова. — Зрозумійте, навіщо мені було вбивати людину, яка обіцяла забезпечити мене всім?

— А щоб і так заволодіти його грішми і одружитися з людиною значно молодшою і вродливішою, — пояснив Козюренко. — Втім, справа зараз не в цьому. Як ви гадаєте: кажучи про багато грошей, Прусь мав на увазі ті, що зберігалися в тайнику, чи ще якісь?

Суханова замислилась.

— Важко щось твердити… — Уважно подивилася на Козюренка, немов хотіла здогадатись, що саме криється в його запитанні і як їй краще відповісти. Зітхнула й вела далі:—Я знала, що гроші в нього водяться. Але щоб така сума! — Сплела пальці на колінах. — Василь Корнійович був беручкий, любив гроші і, мабуть, хотів на прощання гребонути у заготконторі.

— Та-ак… — спроквола мовив Козюренко. — Скажіть, а чи не приходив хто до Пруся додому? Чи, може, він десь зустрічався з кимось?

— Василь Корнійович подзвонив мені, коли востаннє приїздив до Львова… — почала Суханова.

— П'ятнадцятого травня? — уточнив Роман Панасович.

— Так, п'ятнадцятого. Можливо, він приїздив ще, але не заходив до мене. А п'ятнадцятого я була вільна від чергування в лікарні, і ми вирішили піти по магазинах. Мені подобалося ходити з ним по магазинах, — призналась, — неодмінно щось купить і подарує. Ми пройшли по Академічній, і тут Прусь попросив зачекати, мовляв, у нього призначено зустріч. Зайшов у готель «Інтурист», і не було його хвилин десять чи трохи більше.

— Вийшов сам?

— Так.

— І ви не помітили, який у нього був настрій?

— Василь Корнійович був збуджений… А коли я запитала, кого він там розшукував, послався на справи. Однак про свої справи він ніколи не розповідав. — У голосі Суханової почулося погано приховане роздратування, і Козюренко зрозумів, що вона не може простити цього Прусю. — Потім ми пройшли до оперного театру, тут сіли в трамвай і доїхали до Валової. Василь Корнійович попросив підождати його в скверику, а сам завернув праворуч до площі. Мені стало цікаво, і я пішла за ним. Думала: чи не з жінкою якоюсь побачення. Тоді я йому відразу скандал — і розходимось… Та він зайшов до церкви. Я постояла трохи: що йому робити в соборі? Адже не вірить у бога… А його нема й нема. Почекала ще трохи й зайшла також. Народу мало, стала в притворі, роздивляюсь. Нараз бачу — йде Василь Корнійович з ксьондзом і про щось стиха розмовляють. Ксьондз довів його до виходу, вклонився — і пішов назад. Я непомітно за Прусем. Він мене шукає, а я позаду. Нарешті побачив. «На прощу ходив?»— я до нього. А він сміється: «А може, про вінчання хотів домовитись…» — «Мені загсу вистачить, — кажу. — І які ж у тебе справи з попом?» — «Він мій земляк, — одказує, — то до нього іноді заходжу, щоб про сільські новини довідатись…» Оце, власне, й усе, — закінчила Суханова. — Потім ми ще в магазинах були. Прусь узяв таксі й відвіз мене додому, а сам подався до Желехова.