Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

Труп Пруся побачив робітник заготконтори, якого привіз на Корчуватську мотоциклом його товариш. Це сталося близько дев'ятої ранку у вівторок дев'ятнадцятого травня. О восьмій Прусь мав вийти на роботу, але не з'явився, а без нього не могли відчинити підсобне приміщення цеху. Вхідні двері Прусевого будинку були зачинені, проте незамкнуті. Робітник погукав Пруся і, не почувши відповіді, зайшов у хату. Труп лежав на кухні коло ляди, що вела у підвал. Видно, вбивця обрав зручну позицію — за кухонними дверима: Прусь, вилізши з підвалу, неодмінно мав повернутися до нього спиною.

В тому, що Прусь дістав із схову картину і ніс її з собою, в Козюренка не було сумніву: падаючи, вбитий зачепив згорнутим полотном ляду — на ній лишилися сліди фарби і ворсинки, ідентичні знайденим у тайнику. Отже, вбивця напевно знав, по що спустився у підвал Прусь, і чекав на нього з сокирою. Потім він ретельно обшукав підвал — про це свідчили трохи зсунуті із своїх місць речі. Убивця намагався не залишати слідів, та все ж кілька разів помилився. Нарешті він знайшов тайник і відчинив його, мабуть, ножем. Нічого не побачивши в ньому, інсценував пограбування: вивернув у Пруся кишені, зняв годинника й забрав гроші (того дня Прусь одержав зарплатню й навряд чи встиг усю її витратити) і зник.

Убивство сталось, як установила експертиза, між одинадцятою й дванадцятою годинами ночі. Перед цим Прусь розпив з кимось пляшку вина: на журнальному столику біля тахти стояли дві склянки — одна порожня, у другій було трохи вина. На цій склянці ще під час першого обшуку працівники міліції виявили відбитки чиїхось пальців. Насторожувало те, що людина, яка напевно вбила Пруся і потім нишпорила в підвалі, майже не залишила там слідів, не було й відбитків пальців — очевидно, діяла в рукавичках. І раптом такий недогляд. Хоча її могло злякати щось, і вона вже не мала часу, щоб піднятися в мансарду й обтерти склянку.

Сліди на склянці залишив не Якубовський. Взагалі в нього з Прусем були не такі стосунки, щоб по-дружньому розпивати в мансарді портвейн. Але ж гість Пруся міг піти, не замкнувши дверей, і Якубовський скористався з цього. Тільки навряд чи він ліз би в підвал і шукав тайник, а тим більше — картини…

Тут могли бути десятки варіантів, версій, ходів, і Козюренко не сушив над ними голови. Вважав, що найперше його завдання — знайти людину, яка пила того вечора з Прусем портвейн, а також чоловіка, якого примітила чергова заготконтори і з яким Прусь обідав у чайній.

А може, це одна й та сама особа?

Начальник райвідділу доповів Козюренку, що серед тих, хто жив у готелі «Червона зірка», чергова не впізнала «печеного яблука». Вісімнадцятого ввечері з готелю виписалися троє: двоє львів'ян і один житель Ковеля. Кілька годин тому спецпошта доставила їхні фотографії, і тепер дільничний уповноважений разом із помічником Козюренка — працівником обласного управління внутрішніх справ старшим лейтенантом Владовим розшукували тітку Марусю — вахтера заготконтори, яка відчергувала свою зміну і кудись подалася.

Роман Панасович, пересівши до столу, почав гортати матеріали про партизанський загін, у якому перебував Прусь.

Загін був невеликий, і масштаби його діяльності не вельми вражали. Становище загону ускладнювало те, що доводилось відбиватися і від гітлерівських каральних частин, і від місцевих бандерівців. Партизани весь час маневрували, іноді перебазовувались аж у карпатські ліси, де пересиджували особливо небезпечні зимові місяці.

Організував загін і керував ним односельчанин Пруся — колишній голова сільради Войтюк. Він загинув під час нападу на німецьку валку. Поки партизани навантажували вози, до гітлерівців підійшло підкріплення. Зав’язався бій. Войтюк із групою бійців затримував ворога, щоб дати можливість партизанським підводам від'їхати якнайдалі. Потім партизани поділились на групи й стали відходити до бази. Войтюк на збірний пункт уже не повернувся. Останнім, хто його бачив, був Прусь. В архіві збереглося свідчення Пруся: гітлерівці підстрелили його коня, і він почав розвантажувати підводу, щоб заховати ящики. В цей час на нього наткнувся Войтюк з Івасютою — бійцем їхнього загону. Командир уже був поранений і наказав відступати, бо вороги підійшли зовсім близько. Партизани перебігали галявину, гітлерівці вбили Івасюту і вдруге поранили Войтюка. Однак Прусь не покинув його, ніс на плечах мало не півтора десятка кілометрів, та, на жаль, урятувати командира не пощастило: Войтюк помер у нього на руках, і Прусь сам поховав його.