Ростислав Самбук: Колекція професора Стаха.

Та, поміркувавши, Іваницький відкинув цей план. Після зникнення ікон міліція неодмінно складе список усіх, хто цікавився колекцією, а Омелянові зовсім не потрібно, щоб його ім'я фігурувало в міліцейських протоколах.

Випадок допоміг Іваницькому. До їхнього музею завітала група американських туристів, серед яких був відомий колекціонер. Іваницький супроводжував їх — і раптом йому сяйнула думка. Розповів, наче між іншим, колекціонерові про зібрання професора Стаха і натякнув, що, коли той хоче, може подивитися ці унікальні ікони. Щоправда, професор не дуже полюбляє відвідувачів, та директор їхнього музею міг би попросити його. І тоді вже він, Іваницький, залюбки візьме на себе клопоти по організації перегляду колекції.

Директор справді домовився з Василем Федотовичем. Той побурчав трохи, але погодився прийняти американців. Так Омелян Іваницький потрапив у дім Стаха.

Він не назвав свого прізвища професорові, тримався осторонь — тим більше, що Василь Федотович вільно розмовляв англійською і розповідав про свою колекцію сам, — та запам'ятовував усе, наче фотографував. Мозок його фіксував репліки гостей господаря, тільки фіксував, Іваницький не дозволяв собі ніяких емоцій, не виявив їх навіть тоді, коли Василь Федотович підвів гостей до непоказної ікони в центрі колекції і сказав, що це — Рубльов.

Гості клацали язиками, голосно перемовлялися, висловлюючи своє захоплення, а Омелян тим часом пильно вивчав її розташування — другий ряд знизу, сьома ікона ліворуч…

Потім професор пригощав американців кавою, водив по саду. Іваницький, скориставшись із цього, обдивився все, звернувши особливу увагу на замки на парадних дверях, а також на тих, що вели до саду. Через вікна першого поверху у будинок проникнути було неможливо — їх затягували візерунчасті грати: професор дорожив своєю колекцією і оберігав її.

… Радісно й басовито загавкав пес, і Климунда весь напружився. Отже, зараз професор вийде і попрямує до річки — звичайний півгодинний маршрут…

Климунда підняв рюкзак, намацав у зовнішній кишені піджака відмички. Хтозна, чи зуміє він упоратися із замком — от де згодився б досвід Балабана. Але той не зумів замести за собою сліди після крадіжки в квартирі Недбайла, і міліція арештувала його.

Він не з'явився на призначену зустріч з Климундою. Тоді Климунда подзвонив Балабановій сестрі, котра працювала вахтером у якомусь гуртожитку. Та довго випитувала в нього, хто й звідки, і, нарешті дізнавшись, що дзвонить саме той чоловік, про якого чула від брата, повідомила, що Балабана чотири дні тому заарештували в приміському селищі Городянці.

Климунда поцікавився, чи не залишив Льоха в неї чогось на квартирі. Сестра відповіла, що самі не в тім'я биті, й повісила трубку.

«Шкода, що нема Льохи», — зітхнув Климунда і притиснувся до тонкого стовбура акації, немов той міг захистити його. Хвіртка професорової садиби відчинилася, і на вулицю вирвався чорний величезний дог, застрибав навколо сухуватого й непоказного на вигляд чоловіка з сивою борідкою.

«Як професор, то можна й постанову міськради не виконувати! — неприязно подумав Спиридон. — Пса повинен водити на поводку і в наморднику. Розбестились…»

Професор із псом уже зник за рогом, а Климунда все ще стояв у жасминових кущах, дивлячись їм услід. Потім натягнув тонкі нитяні рукавички й прокрався, роззираючись навколо, до хвіртки. Сперся боком на її залізне плетиво, взявся за ручку — звичайно, замкнуто… Тепер мав зробити найскладніше — швидко й непомітно перелізти через хвіртку. Це було нелегко. Хвіртка була висока і закінчувалася довгими сталевими списами. Правда, можна було б спробувати відімкнути замок, але на це потрібен час: випадковий перехожий міг помітити Климунду…

Ще раз уважно роздивився довкола: тиша і спокій, тільки горобці не поділили чогось і влаштували справжній скандал у садочку навпроти.

Климунда легким рухом перекинув через хвіртку рюкзак. Схопився за сталеві прути й підтягнувся. Тіло раптом стало наче невагоме. Відштовхнувся ногою від ручки й спробував протиснутися між гострими прутами, та лише подряпав плече. Тоді, ризикуючи настромитися на вістря, перекинув тіло через списи і мало не впав на асфальтовану доріжку, що вела до парадного ходу котеджу. Підібрав рюкзак і, не озираючись, оббіг будиночок.

Професор, видно, любив квіти — вся відкрита веранда, що виходила в сад, була обсаджена в'юнкими трояндами.

Вони густо розрослися. Під їхнім прикриттям Климунда відчув себе впевненіше.