Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— І всім, і нікому.

— Хтось уже пішов повідомити пані Лоньйон?

— Дюрантель узяв це на себе…

Підлога рябіла від мокрих слідів, у повітрі пахло застояним тютюновим димом.

— Лоньйон провадив якесь розслідування?

Вони нерішуче перезирнулися. Нарешті один із них, невеличкий на зріст опецьок, наважився розтулити рота.

— Ось цього ми й не можемо ніяк з'ясувати… Адже ви знаєте нашого Лоньйона, пане бригадний комісар… Варто йому натрапити на якийсь слід, як він одразу напускає на себе таємничий вигляд… Він, бувало, цілими тижнями провадить те чи те розслідування, і ні пари з уст…

— Бо бідолашний Лоньйон уже звик до того, що вся слава за його працю завжди дістається комусь іншому!

— Останніх тижнів зо два він ходив із страшенно загадковим обличчям… І зиркав на всіх так, наче готував нам усім великий сюрприз.

— І ні на що не натякав?

— Ні. Тільки весь час записувався чергувати вночі…

— А вам відомо, в якому саме районі він працював?

— Патрульні кілька разів бачили його на авеню Жюно, недалеко від того місця, де на нього напали… Але це було давненько… О дев'ятій вечора він виходив звідси і повертався о третій-четвертій годині ранку… А то, бувало, не з'являвся й зовсім…

— Він не подавав ніякого звіту?

— Я оце переглянув реєстр. Проти всіх його чергувань стоїть тільки одне: «Нічого не сталося».

— Ви когось послали на місце злочину?

— Трьох інспекторів на чолі з Шінк'є…

— А що журналісти?

— Від них важко приховати замах на інспектора… Ви, може, хотіли б поговорити з нашим шефом?

— Іншим разом…

Він знову сів у машину і звелів Лапуентові їхати на авеню Жюно. Дерева вже губили останні листочки, що прилипали до мокрої бруківки. Незважаючи на густий дощ, посеред вулиці юрмилося з півсотні людей.

Перед чотириповерховим будинком поліцейські в мундирах поставали високим живим муром, відгородивши від цікавих квадрат тротуару. Вийшовши з машини, комісар почав пробиратися крізь юрму, намагаючись не зачіпляти парасольок… Його відразу впізнали фоторепортери:

— Одну хвилину, пане комісар…

Він дивився на них приблизно так, як допіру старша сестра в лікарні Біша дивилася на нього самого. Посеред відгородженого прямокутника виднілася ще велика пляма крові, яку поступово змивав дощ. Тут же за допомогою гілок — замість звичайної крейди — було сяк-так вималювано контур людського тіла. Інспектор Дельйо, також із вісімнадцятого відділка, зняв свого мокрого капелюха і привітався з комісаром.

— Шінке зараз у консьєржки, пане начальник бригади! Він прибув сюди перший.

Будинок був старий, але добре доглянутий, ніде ні порошинки. Комісар попрямував до засклених дверей консьєржчиної квартири. Він зайшов, коли Шінк'е вже ховав до кишені свого записника.

— Я знав, що ви приїдете. Досі з управління нікого не було.

— Я їздив до лікарні.

— Як операція?

— Здається, успішно. Професор сподівається його врятувати.

Квартирка консьєржки теж була прибрана дуже охайно, навіть трохи кокетно. Господиня — приваблива молодичка років за сорок — показала на стільці.

— Сідайте, панове… Я щойно розповіла інспекторові все, що знала… Гляньте долі…

На зеленому лінолеумі валялися скалки шибки, якої бракувало у вікні.

— А ось…

І вона показала на дірку у стіні навпроти десь на метр вище від ліжка.

— Ви тут були самі?

— Так. Мій чоловік працює нічним швейцаром у ресторані «Палас» на Єлісейських Полях… Він повертається додому тільки о восьмій ранку…

— А де він зараз?

— На кухні.

Вона показала на зачинені двері.

. — Він усе-таки намагається відпочити, бо сьогодні ввечері йому знову йти на роботу.

— Певна річ, ви вже запитали про все, що нас цікавить, Шінк'е. Не ображайтесь, коли я повторю деякі запитання.

— Я вам непотрібний?

— Поки що ні.

— В такому разі я збігаю нагору…

Мегре насупив брови, намагаючись угадати, куди саме, але запитувати не став, щоб не вразити честолюбства окружного інспектора.

— Перепрошую, мадам…

— Мадам Соже. Пожильці називають мене Анжелою.

— Сядьте, будь ласка.

— Я звикла стояти.

Вона опустила запону над ліжком, і кімната відразу стала схожою на невеличку вітальню.

— Чим вас почастувати? Може, я приготую каву?

— Дякую. Отже, минулої ночі, коли ви спали…

— Еге ж. Чую, хтось каже: «Відчиніть, будь ласка…»

— Ви знаєте, котра була година?

— У мене будильник з фосфорними стрілками. Було двадцять хвилин на третю…