Жорж Сіменон: Клуб «100 ключів»

— По-моєму, вам краще погасити люльку, пане комісар. Тут ходить одна мадам, справжня мегера. Тільки-но я хотів запалити сигарету, а вона вже тут як уродилася…

Коридором проходили медсестри з мисками, дзбанами, пляшечками, нікельованими інструментами.

— Він досі там?

Годинник показував за чверть дев'яту.

— Його оперують з четвертої ранку…

— І ніяких звісток?

— Ніяких… Я пробував був запитати в тому кабінеті ліворуч, але стара відьма…

Він показав на кабінет старшої сестри — мегери і відьми. Комісар постукав.

— Заходьте, — пролунав у відповідь не дуже люб'язний голос. — У чому річ?

— Даруйте, мадам, що я вас потурбував. Я начальник бригади карного розшуку.

В її холодному погляді він немов прочитав запитання: «Ну й що з того?»

— Мене цікавить, як там справи з інспектором, що його зараз оце оперують…

— Я це знатиму після операції… Можу лише сказати, що він ще не вмер, бо професор іще не виходив…

— Коли його сюди привезли, він міг розмовляти? Вона зневажливо зиркнула на нього, немов вважала запитання дуже дурним.

— Коли його сюди привезли, у нього не залишилося й половини крові. Довелося відразу робити переливання.

— Як на вашу думку, коли він може опритомніти?

— Запитайте в професора Менго.

— Якщо у вас є окрема палата, прошу вас покласти його туди. Це дуже важливо! Біля нього чергуватиме наш інспектор…

Вона нашорошила вуха, бо двері операційної відчинилися і в коридорі з'явився лікар у білій шапочці. На фартусі та білому халаті темніли плями крові.

— Пане професор, вас. хоче бачити цей…

— Комісар Мегре…

— Дуже приємно.

— Він живий?

— Поки що живий… Коли не буде ускладнень, гадаю, що його пощастить врятувати…

З професорового чола градом котився піт, очі виказували неабияку втому.

— Ще два слова… Його треба перевести до окремої палати…

— Потурбуйтеся про це, пані Драсс… А тепер, з вашого дозволу…

І широкими кроками він попрямував до свого кабінету. Двері операційної знову відчинилися, і санітар викотив довгий вузький стіл на коліщатах. Під простирадлом виступали контури людського тіла. Потім комісар побачив прикрите до половини бліде й нерухоме обличчя Лоньйона.

— Одвезіть його до двісті вісімнадцятої, Бернаре…

— Гаразд, мадам.

Вона пішла за санітаром. Слідом за нею рушили й троє поліцаїв. З високих вікон падало бліде світло, безсиле розігнати морок, що стояв у коридорі. Похмура процесія, немов у химерному сні, мовчки минала палати з рядами ліжок за відчиненими дверима. Позад усіх плентався асистент, що останнім вийшов з операційної.

— Ви його родичі?

— Ні… Я комісар Мегре…

— А! Он ви який!

І медик зацікавлено зиркнув на нього, немов порівнював з тим образом комісара Мегре, який створив у своїй уяві.

— Професор сказав, що він сподівається його врятувати…

Це був відособлений світ, де належало говорити лише пошепки і де необов'язково було відповідати на запитання.

— Якщо він сам так сказав…

— Ви не знаєте, коли він опритомніє?

Невже це комісарове запитання було таке безглузде, щоб на нього так дивитися? Перед одними з дверей старша сестра зупинила процесію.

— Ні! Зараз не можна.

Треба було вкласти хворого в ліжко, певно, знову перебинтувати його, бо дві сестри принесли медикаменти, бинти, а також кисневу подушку.

— Коли хочете, почекайте у коридорі, хоча це мені не подобається. Для відвідин є свій час.

Мегре глянув на годинника.

— Я, мабуть, вас залишу. Креак. Бажано, щоб ви були тут, коли він опритомніє. Якщо він зможе говорити, занотуйте все, що він скаже… Якнайретельніше.

Не можна сказати, що він образився, ні, але йому було ніяково: комісар не звик, щоб його приймали так холодно. Та в цьому місці його слава не справляла жодного враження на людей, для яких поняття життя і смерті мали інший зміст, ніж для простих смертних.

Він з неабияким полегшенням спустився на подвір'я, де вже міг закурити люльку. Лапуент і собі запалив сигарету.

— А ти краще йди спати. Тільки підкинь мене до ратуші.

— Дозвольте мені залишитися з вами, патроне.

— Але ж ти цілу ніч…

— Знаєте, у моєму віці…

До районного комісаріату вісімнадцятої округи було близенько. В інспекторській вони застали трьох сіроштаньків, що писали звіти. Схилившись кожен над друкарською машинкою, вони скидалися на сумлінних чиновників.

— Добридень, панове… Кому з вас що-небудь відомо? Він знав їх усіх, якщо не на ім'я, то принаймні з вигляду. Всі троє підвелися.