Аркадій Вайнер - Ліки від страху

Грибний квас тим часом кінчався, і я поглянув на годинник. Фімотін перехопив мій погляд:

— Ох, забалакавсь я. Воно все-таки істина: любить наш брат інтелігент пофілософствувати. Але ж вас факти цікавлять…

Я ввічливо усміхнувся.

— Постараюсь якомога стисліше, — сказав Фімотін діловито. — Візьмемо своячку мою…

— Візьмемо своячку, — погодивсь я.

— Місце проживання її — Ховрино. Значний контингент питущого чоловічого населення в її мікрорайоні в поєднанні з розташованим поряд пивним павільйоном визначає, якщо можна так висловитися, моральну атмосферу в їхньому дворі. А саме: п'янь, вибачте за таке слово, шум певної тональності, бійки і як наслідок усього — крадіжки. Крадуть у лежачих безпорадних п'яниць. Крадуть із під'їздів дитячі коляски, а в зимовий період — санки. Не помилюся в припущенні, що санки міняють на пляшки, природно. Й от вам фінал — у Раїси, у своячки тобто, три дні тому вкрали… — Фімотін зробив драматичну паузу, завмер і я, — «Литературную газету» із поштової скриньки і викрутили у під'їзді електролампу! Що тепер на порядку денному?

— А куди ж дільничний дивиться? — суворо спитав я.

— Отож-бо, куди?! — урочисто підхопив Фімотін. — Він систематично вмиває руки. Він, вибачайте, не чухається. Він і вусом не моргне! Надто що через молоді літа того вуса нема в наявності. Зате знайти дільничного винятково важко, й де він цілими днями пропадає — невідомо.

— Та-ак, ну й порядочки… — сказав я.

— До чого я веду? — жваво відгукнувся Фімотін. — А веду я до того, що на цій роботі потрібна людина, яка вболіває за справу. Жива людина, десь навіть і животрепетна. От як, приміром, наш Поздняков Андрій Пилипович. Найперше діло — він завжди тут, у наявності. Заперечень усяких крикунів не допускає — я, каже, всієї міліції начальник на даній вулиці. У підворіттях у нього не збираються, з під'їздів санчат не крадуть. Хуліганства всякі викорінює залізною рукою. Наводжу приклад… — Помітивши, що квасу в банці вже нема, Фімотін після вибачливого жесту швидко вийшов на кухню, гупнув дверцятами холодильника й приніс ще одну банку. — У Дендеберова з тридцять дев'ятої квартири з'явився «жигуль». Так от одного якогось раночка бачить отой самий Дендеберов, що цвяхом на дверях «жигуля» надряпано вислів . Два дні Поздняков з тою справою крутився, усіх підозрілих перевірив і Легостаєвих синка Женьку — телепня чотирнадцятилітнього! — викрив, по почерку довів, що він писав!..

Я слухав, кивав головою і бачив, що ніяких реплік із мого боку не треба. В. Е. Фімотін радий був гостеві, йому відверто подобалася власна красномовність, можливість показати кругозір та вміння розбиратися в людях. І звичайно, його вельми стимулювала довіра влади, яка його, саме його, попросила висловитися й дати оцінку діяльності працівника міліції. Розгладжуючи топкими пальцями коректні рудуваті вусики над вузькими сухими губами, він вів далі:

— Звичайно, нині по книжках звикли, що дільничний — це лагідний такий собі дядечко, усій вулиці рідна душа і тому подібне. Поздняков Андрій Пилипович не з таких, прямо скажемо. Чоловік він серйозний, я б сказав, суворий навіть, без усяких там усмішечок, ну й декому це не до вподоби. «Грубіян, — кажуть, — солдафон». Тільки ж неправильно вони судять: грубощів він собі не дозволяє й у стосунках виявляє законну ввічливість. Так що не це мене турбує… П'є він!

Якби Віссаріон Емільович оголосив раптом, що він імператор римський, я б цьому менше здивувався, ніж отакому повороту в його доброзичливій оповіді. Але він сказав, що дільничний Поздняков п'є, і це вимагало серйозного ставлення.

— Але ж і ченці п'ють, — сказав я якомога незворушніше. — Важливо як, де і з ким.

— Отож-бо: як і де, — підтвердив Фімотін. — Якби ж він вдома у вихідний хильнув трохи, й ніс, як то кажуть, у тютюні, — на здоров'я і будь ласка. Та тільки є міркування, що саме вдома він утримується від цього. Непідходяща, за моїми даними, у нього вдома обстановочка. Не для чаркування, а взагалі…

Фімотін підняв палець, пройшовся по кімнаті, й, хоч бліде, худе обличчя його було спокійне, маленькі пильні оченята під навислими жовтими кущиками брів випромінювали жваву зацікавленість.

— І ви вважаєте… — обережно почав я.

— І я вважаю, — урвав мене Фімотін, — що капітан Поздняков Андрій Пилипович щодо цього дещо зловживає… Ви, повторюю, мене правильно зрозумійте, я йому добра бажаю, але… але… Словом, не моє це, звичайно, собаче діло, даруйте на слові, але мені як громадянину, як старому кадровому працівникові… прикро, якщо хочете, боляче бачити отой його ніс, на якому щодня прожилочок більшає, очі завжди червоні… запашок при розмові вловлюється…