Олексій Волков - Переможець отримає все

Заздрість не виникла й після цього. А от думка причепилася. Чи зміг би Лема завоювати цю жінку? Зміг би. Усі жінки втрачають клепку, коли він співає. Співає пісні, які склав Віктор і яких не було би, якби не Зоряна. Утворився якийсь чудернацький трикутник з дивними зв'язками. І все-таки Лема зміг би, а він — ні…

А дорогу та машину й далі облизувала холодна курява. Здавалося, на мить зникло все навколо, залишилася тільки паволока, розбурханий океан публіки та Лема на краю прірви над цим океаном, готовим його проковтнути. Звук з’явився сам. А останньої миті схотілося уявити щось тепле — очевидно, з огляду на зиму надворі й у душі. Уявився літній вечір — степ, захід сонця.

Залишилися тільки вогні. І голос Леми лише під акустичну гітару. А що вичудить Войтович? Завжди Віктору важко було це уявити, та цього разу простір у його уяві все-таки наповнився потужним звуком після другого куплету. А тим часом Тарас уже зміцнілим голосом розповідав цю сумну баладу про красеня-човна, якому би плавати далекими морями, відкриваючи казкові країни, адже саме про це мріяв той, хто його зробив. Та тільки доля його — зогнити закинутим десь у стодолі, оскільки довкола жодних морів немає. Увесь натовп шкодуватиме за човном. Тільки не той, хто створив його власними руками — човен, який ніколи не плаватиме морями, все-таки виконав свою місію у його житті:

Кінець. Зал вибухне. Як і годиться для прем'єри кожної пісні Леми. Публіка шаленітиме, і Тарас муситиме заспівати її щонайменше ще раз. От лише відчуття, що чогось не вистачає… Чого? Все сказано. Життя заради мрії. Чого ще? Досить. Шкода лише, що так швидко склалася — попереду ніч.

Тепер він побачив Зоряну. Наче прийшла оцінити. Поглузувати… З чого? Звісно, не з пісні. За якийсь місяць слухатиме її, поїдаючи очима з екрана Тараса Лему. Аж тепер виникла заздрість — так, наче щойно тільки зрозумів, що цей хлопець міг би втілити у своє життя його мрію. Якби, звісно, хотів. Він, котрий міг отримати будь-яку жінку… І раптом склався ще один куплет — той, якого наче й не мало бути взагалі.

Зітхнулося само — десь усередині, важко й невтішно, наче вперше.

Селом їхалося значно легше: обабіч дороги тут стояли хати, огорожені парканами, і мело тут значно менше. Люди в таку негоду наче повимирали. Лише якась жінка стояла біля розваленого навісу автобусної зупинки, котрий, звісно, не рятував від заметілі. Дівчина махала рукою, намагаючись зупинити авто, і Віктор мимоволі пересмикнув бровами, минаючи її. Куди зібралася на ніч ця сільська «фіфа» в довгому пальті з претензією на моду, яке, не маючи гудзиків нижче рівня «міні», являло собою чудову мішень для розваг снігового вітру? Віктор ніколи не брав пасажирів, тим паче жінок, яких не любив глобально. За що ж їх поважати, коли найкраща з них була такою?

І одразу по закінченні хат порив вітру гойднув машину. Можливо, для якогось аматора, котрий далі як до роботи ніколи не їздив, це й зійшло б за нерівність дороги, але не для нього. Цей порив відчувся звично, наче корпус машини був продовженням його самого.

Машина повільно зупинилася й почала здавати назад. Крайні хати поступово зростали в задньому склі, а невдовзі в боковому з'явилася та сама зупинка. Він розчинив дверцята, в принципі не здивувавшись собі, адже знав, що здатний на жалість.

Перше, що він отримав від врятованої таким чином дівчини, був підозрілий погляд, але вона вже сідала, оскільки була доведена негодою до краю.

— Дякую, — сказав Віктор, рушаючи з місця. — Вам далеко?

— До траси, — переводячи подих, промовила вона.

— Ще кудись далі їдете, — здивувався він, — за такої негоди?

— Додому, — відповіла дівчина, мимоволі притуливши долоні до щік, — очевидно, встигла добряче змерзнути.

— А додому — це куди? — спробував уточнити Віктор, вмикаючи пічку на повну потужність.

— Ну, вам ця назва нічого не скаже…

— Як бажаєте, — знизав плечима Віктор. — Я повертаю на трасі направо, як на Франківськ. А потім одразу наліво й так майже до Львова.