Олексій Волков - Переможець отримає все

— Тоді другий раз стоятимете — ні за що не візьму. Беріть, мені буде приємно.

— Ну… я не п'ю на ніч кави… Потім до ранку не спатиметься.

— Тоді зранку. Будь-ласка.

Знову була секундна пауза. А Віктор поклав каву їй на коліна і взявся за кермо.

— Дякую… — Це вже було сказано зовсім іншим тоном, очевидно, дівчині стало зовсім ніяково. — Бажаю вам щасливо доїхати.

Дверцята машини зачинилися.

Дорога забрала цілу ніч. Лише коли вже розвиднялося, він виїхав на Львівську об’їздну. У салоні машини відчувалося щось незвичне. Наче після зникнення його вечірньої попутниці на ім'я Наталя там щось залишилося. Віктор навіть обдивився навколо, чи вона раптом чого не забула, але на підлозі не валялося нічого. Враження від зустрічі було приємним, і тепер він відчував задоволення, що не залишив цю дівчину стояти серед темряви на такому морозі. Схотілося раптом, щоб вона, ще вчора, увійшовши до хати, напилася його кави і згадала добрим словом.

Він не знав, що кави на ніч Наталя справді не пила. Але, незважаючи на це, до рання заснути все одно не змогла.

Це був розкішний на вигляд «Фольксваген Пассат» кольору «мокрий асфальт» з гарним двигуном і всілякими «надмірностями», наприклад, музичною індикацією відкривання дверцят та іншими, а замовлення на цю машину передбачало кілька додаткових умов — вона мала з'явитися на подвір'ї за вказаною адресою рівно о третій годині по полудні, а якщо бути взагалі точним — то о третій нуль п'ять.

На повороті він пригальмував мимоволі. Машина була порожня й ховатися з нею від когось не мало сенсу. До того ж Віктор добре усвідомлював — цей красень і так скоро роздовбеться по наших дорогах. Майбутній господар не хотів розуміти, що це не «жигуль», якому за сотку можна перебрати увесь «передок», після чого з легкою совістю далі товкти його по ямах. «Що ж, нехай звикає», — подумав Віктор, звертаючи ліворуч.

Протягом останнього року він часто робив цей гак. Ні, не повністю, а лише до траси, яка знову ж таки повертала на Львів. А проїжджаючи зупинку, яку так ніхто й не збирався ремонтувати, знижував швидкість, розглядаючи людей, які махали руками. Наталі не було. «Шкода, сьогодні дощ, могла б і не мокнути…» — думалося після того, як село зникало у дзеркалі заднього огляду. Якщо ж дощу не було, основне місце в цих думках займав вітер, спека, мороз і так далі. Словом, потрібний аргумент у вигляді атмосферних негараздів знаходився завжди. І ним рухало щире бажання підвезти її, «якщо вже однаково їду», адже це було несправедливо, що така симпатична й порядна дівчина постійно стикається з незручностями: так далеко хтозна-чим діставатися додому, а іноді, напевно, і з небезпекою змерзнути й занедужати або сісти «не в ту» машину. Останнє припущення було особливо неприємним.

Якось ще в Польщі несподівано почало спускати колесо «Опеля», взятого в того самого Дітмара. Докачавши його кілька разів, Віктор зрозумів, що не доїде. А при заміні колеса несподівано тріснув декоративний пластмасовий ковпак, який сидів у диску «глухо», і уламок різонув по пальцю. Дрібниця, яка відразу ж забулася. А згадалася після повороту з траси разом з думками «про дощ та вітер».

На зупинці її знову не було, і Віктор, на якусь мить замислившись, розвернувся й поїхав шукати медпункт, який знайшовся десь у глибині села. Над дверима висіла доволі обдерта синя табличка. Він піднявся на ґанок і постукав. Двері виявилися зачиненими.

— А вона до Грицила пішла на виклик, — гукнула якась жінка з садиби по сусідству, зиркнувши на його забинтований палець. — За півгодини буде, почекайте.

Сівши тоді назад до машини, він зразу ж завів мотор. Звичайно, ця подряпина не вартувала того, щоб чекати півгодини.

Усе йшло чудово. Діставшись до райцентру на годину раніше, Віктор перекусив у якійсь забігайлівці, з вікна якої було видно «Фольксваген» (не вистачало, щоб якийсь «тормоз» в'їхав у крило або пацанва спробувала відчинити дверцята), і тепер докурював цигарку за кілька вулиць до кінцевого пункту подорожі.

Третя година. Викинувши недопалок, він завівся й поїхав вулицями, повертаючи в потрібному напрямку. Нарешті, справа з’явилася садиба, біля якої вирував натовп. Усі були парадно вдягнутими, на розчиненій брамі висіли стрічки та квіти, а по обидва боки вулиці на під’їзді до садиби стояла купа машин. Посеред здоровезного подвір'я був розкладений весільний «шалаш» осіб так не менше ніж на триста. У кутку біля господарської будівлі заховався трактор — сім’я займалася сільським господарством.