Олексій Волков - Переможець отримає все

Вони проспали майже до обіду. Потім збиралися — ходили, обдивлялися машини, приходили до тями. Аж нарешті роз'їхалися. Роман ще раз повторив своє запрошення — вже на тверезу голову й цілком щиро. Віктор лише похитав головою. Тоді той розстебнув портмоне й запропонував гроші — половину заробітку — так, мовляв, справедливо. Почувши чергову відмову, знизав плечима й обійняв на прощання свого рятівника. А за дві хвилини «Івеко» важко вирулило в напрямку Львова.

Зараз і він увімкне фари й потихеньку рушить додому. Туди, де немає навіть пса. Щоб знову бути наодинці з власними думками, важкими та нерозрадними. Зараз. А поки що у ньому жило тільки відчуття, ніби щось тут забув, тому й не квапився сідати за кермо. Що саме? Скоріш за все — нічого. Просто відтягував момент повернення до пустої та холодної хати. Вона — та, що залишалася там, не відчувала холоду. Їй однаково. «Його» Зоряна могла чекати по три дні взимку, при морозах, коли стіни вкривалися памороззю, — і нічого. Камінь є камінь. І «оживала» вона лише з поверненням Віктора — від його думок, напевно.

І несподівано йому пригадалося те, що відчув учора тут, зігнувшись під навислою фурою, за два кроки від прірви. Так би мовити — остання думка перед близьким кінцем. Майнуло тоді щось таке, наче прощання із Зоряною. Він пробачав їй усе і просив пробачити йому. Так, ніби існував зв'язок, яким у разі чого можна користуватися на відстані. Ніби не хотілося цей самий зв'язок тягти за собою у провалля. Відпускав її на всі чотири сторони. Це тривало недовго, але коли ця нитка, що зв'язувала їх, увірвалася, стало легше. Коротка, але приємна мить. Змога дихнути на повні груди, вивільнитися від того, що давило упродовж усього життя. Він був вільним від неї й міг робити будь-що, навіть летіти в безодню. Віктор і не помітив, коли все повернулося на свої місця, адже ніхто нікуди не впав.

Над ущелиною кружляв великий чорний крук. Дивно було бачити птаха, який завис із розправленими крилами в повітрі, згори. Зі спини — адже Віктор сидів вище. А той кружляв ближче до дна, видивляючись щось у проваллі. А може, це той самий, якого бачив учора? Якщо він, то, напевно, і досі бідкається, що так не пощастило. «Та не впав я, не впав, не шукай. Ось, тут сиджу. Голову поверни…» Та птахові було байдуже.

Колись так і станеться. Хіба не байдуже, де? Нехай не в бою, не в ущелині, не в сутичці… Господи… Хіба немає більше де?

Життя на колесах. У якоїсь чергової машини просто відмовлять гальма. Тоді навіть не встигнеш попрощатися. І відпустити. А може, є сенс зробити це заздалегідь? І нехай усі будуть живими? І нехай живеться далі з полегшенням. Нехай будуть другі тридцять років, раз уже перші пропали. Половину з перших тридцяти забрала вона. Зоряна. Може, час зупинитися? Так усе життя мине. Навіть якщо й не впасти до якогось провалля.

Імпульс виник раптово. Тільки-но сіріє. Роман, у якого, можливо, й досі тремтять руки, їхатиме помалу. Притиснути добряче — і його можна наздогнати. Ще до Львова. Легко. І нехай усе буде так, як той хоче. А чому ні? Адже сам Віктор мучиться від того, що «не склалося». Таким людям легше зрозуміти одне одного, легше подарувати одне одному те, чого не вистачає в житті. Тільки Зоряна вважає його непотребом. Звісно, це не так. А там — вродлива самотня жінка, яка також змучилася від нещасливого життя, від невдач та прикрої долі. Вона здатна хтозна на що задля того, хто зуміє стати для неї… А Віктор зараз не сумнівався, що зуміє.

«Ну що, зараз?»

Руки намацали ключі в кишені. Хоча… Андрій ще не від'їхав далеко. До Львова купа відстані. Купа часу. Двадцять-тридцять хвилин точно у нього в запасі. За чимось же припер він сюди, назад, до ущелини! І тепер Віктор зрозумів, за чим. Звичайний заскок, яких бувало немало. І нехай. Скільки там радощів у його житті? У наступному, що почнеться, коли запуститься мотор цієї «дев'ятки», буде більше. Набагато більше. А зараз ніби ще та половина життя. Зорянина. Якраз перевал. Важкі терези радості та горя в ній не зрушити, але ця маленька радість нехай лишиться на її половині.

Присівши на заднє сидіння, він узяв гітару, відчуваючи, що пісня вже готова. Наче визріла мимоволі, поки дивився у провалля, переймаючись зовсім іншими думками.

Здавалося, що пісня хоч і непогана, але якась така… Ні про що. Ніяка. Сіра. Абстрактне скиглення людини, яка не мала звички скиглити взагалі. Напевно, прем’єри не буде. Від такого Лему не носитимуть на руках, адже це, висловлюючись мовою Войтовича, — не той продукт.