Олексій Волков - Переможець отримає все

З місця не рушалося. Ті машини, що вилізли на протилежну смугу, вириваючись уперед, зупинялися хіть-не-хіть, доїхавши до фури. Ззаду їх уже підпирали інші. Дехто вже «поцілувався» й тепер доповнював міцними висловами «від душі» цю картину на дорозі.

Віктор пошкодував, що свого часу проґавив, не обігнав цю фуру. Довжелезний «Івеко» йшов якраз попереду. Один ривок — і зараз він був би вже по той бік перевалу. Але схотілося стати на цьому місці й помилуватися порослими лісом горами, прірвою внизу. Було чим. Тепер це вилізло боком.

Поруч із асфальтом щойно відремонтованої ділянки залишалася доволі широка смуга, розчищена бульдозером ще влітку. Нею восени об’їжджали цю саму дорогу, яку асфальтували. Вже тоді вона була кривою, горбатою і з неї стирчало місцями величезне каміння. А зараз туди ще й наскидали усякого дорожньо-ремонтного мотлоху.

Це був слалом. «Випавши» зі скупчення машин, новенька «дев'ятка» на другій передачі, рівно, не пробуксовуючи й не сповільнюючи руху ні на секунду, обходила перепони, просуваючись у той бік, куди зараз прагнули всі.

Репліки, що лунали з черги на адресу водія, були кардинально протилежними. Від «дебіл, нова ж машина…», до «ото майстер». А Віктор і справді майстерно виконував зараз те, на що з усієї черги не наважувався більше ніхто. Варто було лише трохи сильніше натиснути на газ, щоб пробуксували колеса, або ж зупинитися, розмірковуючи, куди ж повертати далі, і потім з нього сміялися б. Аж поки розмерзнеться. Лише раз щось добряче шкрябнуло по «животі» машини, коли перевалював через горб. А ще за хвилину «дев'ятка» вставилася носом майже під саму фуру.

Що трапилося — Віктор зрозумів одразу. На самому вершечку перевалу «Івеко» почало зносити до прірви, і водій намагався забрати вправо, навіть виїхавши на оту засмічену «ремонтну» смугу. Там наїхав на якусь перешкоду, і перед машини, тобто сам тягач, зупинився. А фуру продовжувало нести вперед і розвертати поперек дороги. Щастя, що тієї миті не трапилося зустрічної машини, яку могло просто скинути в провалля.

Об’їхати справді було неможливо. Біля кабіни тягача росли дерева. Але Віктор стояв тепер узагалі першим, хоча й не на дорозі. Якби тягач посунувся кудись убік, утворилася б шпарина, через яку вдалося би проскочити.

Навколо зібрався натовп, спостерігаючи за марними спробами водія, який уже, напевно, перестав поминати «всіх святих» і лише марно палив соляру обертаючи кермо то в один, то в другий бік. За добу замерзло геть усе, і шматки, грудки задубілого піску, що кидали йому під колеса, майже нічим не допомагали. Тягач лише штовхав завантажену фуру, не в змозі зрушити її з місця. А дощ не переставав сіятися, і все під колесами знову ослизало й ослизало. По той бік дороги, біля провалля, лишалася якась вільна смужка в десяток метрів похилого узбіччя, але об'їхати там не наважився б навіть Віктор.

Хтось розворушив купу чогось дрібного, ще сухого всередині, і тепер робота йшла повним ходом — трактора не хотів чекати ніхто. А Віктор наче завмер у машині, викинувши недопалок і дивлячись у нікуди, так, наче його це не хвилювало.

…Одного разу, виходячи з магазину, він почув, як Зоряна говорила голосно та весело. Говорила, зустрівшись перед дверима з подругою — Галиною, з якою її найчастіше можна було бачити. Похід до магазину, причому обов'язково там, у місті, хоч було де й ближче, був для нього справжнім святом. Адже існувала можливість побачити жінку, без якої… Так, без якої життя втрачало сенс. Тоді подруги говорили довго й захопливо. А Віктор стояв, застигнувши, біля прочинених скляних дверей і слухав. Йому пощастило — подруги увійшли разом і попрямували до відділу, так і не побачивши його. І тепер цей голос — спокійний, веселий та впевнений — потім звучав при першому ж його бажанні, промовляючи те саме, що біля магазину, а часом і щось інше. А як би звучало вимовлене ним його ім'я? Ніяк. Адже чарівний голос Зоряни не міг промовити цього слова навіть подумки.

Крик, що пролунав, багатоголосий крик, так різнився з тим, що малювала уява. Очі розплющилися, і він побачив фуру. Вона рухалася. Сталося найгірше — очевидно, підсипаний під колеса сухий пісок допоміг тягачеві зрушити з мертвої точки, але сунутися він став зовсім не туди, куди було потрібно. Неправильно завантажена фура, загрібаючи колесами по слизькому, повзла тепер боком донизу, туди, де зяяла нічим не відмежована прірва. Люди кинулися врозтіч, мотор ревів, а машину продовжувало розвертати: тепер не тягач рухав фурою, а навпаки — вона ним. Дорога через перевал уже була вільною від перешкоди, а задні колеса причепа велетенської машини стали наче упором страхітливого циркуля, «олівець» якого — кабіна тягача — описував коло в напрямку провалля. Повільно та невблаганно. Відстань до краю, що здавалася такою великою, зменшувалася катастрофічно. Одночасно збільшувався нахил, і кабіну з очманілим водієм тягло туди.