Олексій Волков - Переможець отримає все

Невже?!

Вона прийшла, зрозумівши те, що йому довелося усвідомити значно раніше, — долю. Доля існує. До того ж в одній, єдино можливій траєкторії. Вона й привела сюди цю гордовиту, найпрекраснішу жінку.

А від наступних двох слів його розуміння заклинило. Вони виявилися чужорідною інформацією, непридатною для обробки.

— Я продаюся.

Напевно, його очі красномовно висловлювали це, дивлячись на неї майже впритул, тому що Зоряна повторила ще раз — тихо, але твердо й спокійно:

— Я продаюся. За гроші. Дорого.

— Я… н-не розумію.

Зоряна знову подивилася на нього. За останні, принаймні, десять років їхні погляди не зустрічалися так часто й надовго, як за останні десять хвилин… І він зрозумів, чого тепер не вистачало в її очах. У них наче вмерло життя. Вони були великими, глибокими, прекрасними, але… неживими.

— Що ж тут розуміти? Якщо в тебе ще є бажання й знайдуться гроші, ти можеш мене купити.

— Як… к-купити…

— Як… — Очевидно, у неї готове було зірватися з язика інше слово, але вона вчасно схаменулася: — Як жінку. Приходитиму, коли схочеш, і робитиму, що скажеш. Хочеш — митиму посуд, хочеш — город копатиму. А хочеш — у ліжко лягатиму… Що ж тут незрозумілого?

Віктор мовчки дивився на неї, кліпаючи очима, повністю спантеличений, нездатний не те що відповісти, а й зрозуміти почуте. Це була якась маячня. Напевно, він ще довго стояв би незграбною розпіркою у дверях, але вона запитала:

— Ти хочеш знати ціну?

Клубок давно вже підступив йому до горла й тепер дістався того місця, де терпіти його було неможливо. Тому й проковтнув — спастично й насилу. Так, як проковтнув би кожен, кому б сказали: «Купи сонце (або небо) — знаєш за скільки?» Будь-хто проковтнув би мимоволі, звісно, якби знав, що це не жарт.

Зоряна зрозуміла цей рух по-своєму.

— Сто вісімдесят тисяч, — сказала вона.

Спогади скінчилися.

Згадувати більше не було що. Усе, що відбувалося колись, утратило сенс. Життя набуло визначеного, єдино можливого напрямку, і погляд його, здавалося, намертво зачепився за якесь невизначене місце — десь далеко попереду, де нині сивіла смужка берега, яка раніше існувала виключно в уяві.

Відтепер він був видимим, більше того, відстань до нього визначилася. Залишилося заспокоїтися, розрахувати сили й вирушити туди, куди давно вже не мріяв дістатися.

До берега, де була вона…

Ніхто не зміг би заснути. Віктор усе-таки зумів виспатися. Це була звичайна мобілізація сил перед випробуванням, яких у його попередньому житті вистачало.

Ще ввечері, нескінченно обмірковуючи те, що сталося, Віктор завів машину й, проїхавши до району містечка, де не був уже дуже давно, припаркувався в непримітному місці. Він приїхав не для того, щоб побачивши її ще раз, підігріти апетит. Його цікавила інша людина, яку, безперечно, міг би й не впізнати, адже минуло кілька років, відколи вони бачилися востаннє. Відтоді Віктор ніколи не дозволяв собі вдивлятися в компанії хлопців на вулицях. А той, кого він відшив свого часу так негарно і, як сам вважав, жорстоко, також, зрозумівши це, перестав цікавитися транзитними машинами.

І все-таки Віктор упізнав хлопця, хоч той підріс, був інакше вдягнутий і мав довше волосся. Це був Олег. Він вийшов з будинку, а не, навпаки, прийшов звідкись, полегшивши тим самим йому завдання. Більше того, Олег вийшов з відром, викинув сміття і знову зник у під'їзді.

Машина завелася одразу, і Віктор поїхав вулицею у зворотному напрямку, відкинувши ідіотську думку, що переслідувала його вже кілька годин. Олега не викрали і, судячи з усього, навіть погроз на його адресу не було, інакше Зоряна його просто не відпускала б самого ні на крок. Та й кому потрібно викрадати хлопця з провінції, у матері якого немає грошей! А які ще думки повинні з'являтися у нього, якщо Зоряні потрібно ні багато ні мало сто вісімдесят «кусків» зелених, причому настільки, що готова продати себе! Ще й кому…

Віктор добре усвідомлював, що, відірваний від реальності, він не спілкується майже ні з ким, хіба що з Франкенштейном, коли потрібно полагодити якесь пригнане авто, або з клієнтами, які зовсім необов'язково проживають у місті. Що може він знати? До того ж навряд чи те, що його зараз цікавило, знав хтось інший. Навпаки. Усе підказувало йому, що це таємниця. Хто міг це знати? Сам Олег? Можливо. Знайти його й запитати, для чого матері стільки грошей? Що може бути дурнішим? Дитині дванадцять чи тринадцять років. Навряд чи він щось знає, та й чи схоче з ним говорити? З якоїсь причини ця жінка добровільно погоджувалася на пекло. Як отримати нехай не пояснення, бодай натяк? Тітки Віри тепер немає… Полускати з бабусями насіння на лавочці?