Олексій Волков - Переможець отримає все

Там стояла Зоряна.

Та сама — єдина в усьому світі. Та, що змушувала його страждати й спричиняти страждання інших. Та, що була винна в усьому.

Він закляк на місці. Скільки разів уявлялася ця картина — вона стоїть в отворі його відчинених дверей. Скільки років доводилося бачити подумки те, чого, він був упевнений, не станеться ніколи. Чимрік ця картина поставала рідше, але завжди, приходячи сюди в його думках, вона промовляла одні й ті самі два слова: «Я прийшла…» Це була наче маленька експериментальна модель недосяжного, на жаль, щастя.

Важко сказати, скільки минуло секунд чи хвилин, поки власне сприйняття змогло усвідомити — так, це вона. І лише погане освітлення сіней не давало змоги жінці, яка стояла на порозі, сповна оцінити, як зблідло його обличчя.

Це дійсно була Зоряна. Перший шок минав, і в тілі та голові починало відбуватися щось таке, що лякало не менше, ніж сам факт присутності цієї жінки тут, адже не було й не могло бути чогось ще більш неможливого.

Напевно, він так би ні на що й не спромігся, та Зоряна допомогла.

— Здрастуй, Вітю, — сказала вона.

— Добрий вечір… — промовили його губи, наче могли це робити без його свідомого наказу.

— Можна увійти?

І Віктор десь углибині здивувався, що зміг не тільки промовити оте «можна», а й зробити крок убік.

Вона неквапно увійшла. Та сама велична хода, рухи, як і завжди. От тільки погляд… Щось наче трапилося з її поглядом. Він зараз був… Віктор не міг збагнути. Надто спокійним? Ні, він завжди був спокійний. Байдужим? Він завжди був байдужий, коли вони випадково бачилися. Завжди, крім, хіба що, одного моменту, коли пояснювала йому, що він повне ніщо. Щоправда, бачити цього Віктор не міг. Тоді в чому річ?

Зоряна повільно попрямувала коридором до відчинених дверей кухні. На мить промінь світла ковзнув по її обличчю. Промінь світла, що проривався з прочинених дверей іншої кімнати, тієї, де завжди жила… вона . Голова її поволі повернулася, і погляд зупинився на тій самій стіні. Зоряна побачила себе — ту, яка, попри всю відразу до нього, все-таки належала цьому чоловікові.

Затримавшись лише на кілька секунд, вона рушила далі, зайшла до кухні й присіла на край канапи. А Віктор навіть не зчувся, як опинився навпроти неї. Як він минув коридор, адже щойно стояв у тих самих вхідних дверях?

— Як живеш, Вітю?

Щось відбувалося. Таке, що виходило за межі його сподівань і взагалі розуміння. Зоряна цікавилася, як він живе. Вона прийшла, щоб це запитати… Невже це той день? Той самий? День, про який він мріяв усе життя. Навіть тоді, коли життя оце наближалося небезпечно близько до межі, за якою обривається.

«Як живеш, Вітю?»

— Так… — І лише розвів руками.

Напевно, це означало «як бачиш».

На нього тепер, не відриваючись, дивилися ті самі сірі очі, які завжди намагалися цього уникати. Він умів прочитати в них усе, а зараз вони мовчали. Говорили тільки губи.

— Вітю, у мене є справа до тебе.

Вона ніколи не називала його по імені, принаймні, дуже рідко. Він їй потрібен! Він знадобився їй… Невже це можливо?

— Будь ласка… все, що захочете…

Несподівано він виразно побачив перед собою отой самий далекий берег з пісні. Берег, який, нарешті, йому відкрився і на якому стояла вона. Ось він, момент істини. Лише бачити цей берег, знаючи, що вона там, і байдуже, що до нього можна й не доплисти. Він допливе. Задля неї він переверне весь світ, знати б лише, куди перевертати…

А в голові стояли щойно промовлені власні слова: «Будь ласка… все, що захочете…»

Як він спромігся на таку довгу фразу? Як зумів не забути, що повинен говорити з нею лише на «ви»? Ні, це було добре вкарбовано в його свідомості. Забути таке неможливо, адже він належить до нижчої касти, порівняно з нею.

А Зоряна спокійно дивилася йому в очі, і від цього холоділо всередині, а дихання готове було зупинитися. Що говоритиме вона? Що далі?

— Ти так само, як і раніше, хочеш мене?

Йому здалося, що горбата підлога починає тікати з-під ніг. Розум лихоманило від неймовірної кількості речей, яких узагалі не буває. Ось тут уперше з'явилося побоювання, що він чує щось не те, про що йдеться насправді.

— Я хотіла знати, чи ти так само сильно, як і раніше, хочеш мене? — повторила вона.

Це не були слухові галюцинації. Двічі не може причутися одне й те саме.

— Так…

Рука його відчула холодний одвірок, який знайшла сама, автоматично. Обличчя ж, навпаки, почало пашіти, і жар від цього розливався в усі куточки тіла. Це все-таки сталося… Залізо ламається, і ця жінка зламалася від самотності та знущань долі. Адже вона також нещасна. А може, вона нарешті зрозуміла?