Він лише погладив її по щоці з розмазаною тушшю.
Віктор і не зчувся, як збіг час, і дірявий «Жигуль» короля місцевого автосервісу загальмував біля хвіртки під охороною доброго кавказця. Чомусь погляд пса здався йому підозрілим, тому довелося довго кликати господаря. І коли вже Віктор зібрався йти обхідними шляхами, з'явився сам Петро-Франкенштейн. Підійшовши, він похмуро, без вітання, почав відчиняти ворота.
— Що, готово? — запитав з недовірою Віктор.
— А чому має бути не готово? — так само похмуро відповів той.
— Ну, не знаю… Все гаразд?
— Ну, не знаю… — в тон йому відповів Петро. — Будете дивитися.
Він повернувся до гаража, де одразу завівся мотор, і «Октавія» хутко вискочила на дорогу. Спритно розвернувшись, майстер припаркував її біля воріт і сказав:
— Давай, уперед… поки видно.
Обійшовши машину, підозріло оглядаючи її, Віктор махнув рукою й поруч з'явилася Ольга. Вона також з якимось острахом обійшла машину кілька разів, а потім безпосередньо запитала:
— Віку, а де воно було? Ти пам’ятаєш?
Франкенштейн нарешті розплився в широкій усмішці, а потім голосно загиготів, лякаючи столичну даму:
— Га-га-га! Пані, в мене правило — якщо не знайдете, де воно було, — платите зверху ще п'ятдесят процентів. Га-га-га…
Тепер уже обличчя майстра непідробно сяяло й він був по-справжньому задоволеним, навіть щасливим. А Ольга продовжувала, водячи рукою по виступах на машині, вкотре обходити її.
— Можеш не шукати, — сказав їй Віктор, — справді не видно. Повір мені — ніхто не побачить.
— А ти бачиш чи ні? — зовсім розгублено запитала вона.
— Я просто пам'ятаю, де це було. Так що п’ятдесят відсотків його плакали, — він показав пальцем на Петра, — оскільки замовник — я.
— Ні чорта! — продовжував гиготіти той. — Розрахунки з власником!
— Будеш вимахуватися — взагалі втечемо, — сказав Віктор. — На своїй іржавій колимазі не доженеш.
— А я й не буду доганяти, — знизав плечима той. — Рано чи пізно сам прийдеш. Ні, тоді вже не прийдеш — п-приповзеш! О!
І він знову засміявся.
— Ну, гаразд, — сказав Віктор. — Усе, ми погнали. Я до тебе під'їду днями… Дякую, що послухав.
— Це моя робота… — розвів руками Петро.
— Дуже вам дякую і від себе, — сказала Ольга. — Будете в Києві — з мене квитки на Тараса Лему.
— Ідіть ви к бісовій матері! — знову замахав руками Петро, обертаючись спиною. — Все! Їдьте, газуйте! Тільки не діставайте мене…
— Вона серйозно! — намагався щось довести Віктор.
— Їдьте, їдьте! — махав руками той, але біля гаража зупинився й кинув: — Ти там у моїй нічого не поламав? Г-гонщик…
— Ну, вперед, — сказав Віктор, вмощуючись за кермом. — Їдьмо.
— Куди?
— Завезу тебе до Києва.
— Гарно звучить. Так, ніби «на базар». Зразу розумієш, що для тебе чотириста кілометрів — не проблема.
— Звичайно, ні. Хочу тебе довезти й поставити на місце, щоб із цим драндулетом більше нічого не сталося.
— Дякую. Я була би дуже рада. А ти залишишся в мене? Ну хоч трошки?
Віктор мовчав якусь мить, зафіксувавши погляд десь між панеллю приладів та педалями.
— Якщо ти запрошуєш. Та й… із Тарасом негарно вийшло, навіть не попрощався.
— Ось і попрощаєшся, — зраділа вона. — А запрошення до мене тобі не потрібне. Хочу, щоб ти це знав.
Вона вимовила це губами, а враження було таке, що сказали її очі.
Він пробув у Києві три доби. Суперзірка, як виявилося, не тримала на свого автора навіть найменшої образи. «Ні, ну я відчував, що ти з нею зникнеш, — сказав Лема замість вітання, — усе до того йшло, але не думав, що на стільки…» Віктор лише розвів руками у відповідь. Усі три доби його переслідувало легке запаморочення і, за власним визначенням, «відчуття відсутності себе самого у власному тілі», яке поступово минулося протягом часу, проведеного в поїзді на зворотному шляху. А от у голові й надалі залишалося доволі порожньо. Там не було ні Ольги, ні когось іншого.
Стукіт у двері був тихим, але примусив його стрепенутися. Сюди рідко хтось приходив, та коли таке ставалося, він не мав звички здригатися. Чому ж цього разу? Можливо, він і досі підсвідомо чекав найгіршого, хоча від останньої зустрічі з Павловичем минуло немало часу. Однак навряд чи вони стукали б. Віктор намагався згадати, про що думав і чим був захоплений настільки, що тіло саме відреагувало на несподіваний стукіт, коли йшов до дверей, які, власне, й не були зачиненими. Здається, ні про що…
А за мить побачене у відчинених дверях на тлі вечірнього мороку змусило його здригнутися вдруге. Відчулося, як у грудях усе холоне. Ноги, язик, руки, думки — все це за одну мить наче злиплося докупи і скам'яніло. Зупинилося життя.
Читать дальше