Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— Так, але, на щастя, з її будинку мої вхідні двері не видно. Мікаелю, будь ласка, будь обачним.

— Я буду обачним.

— Дякую. Ти п’єш?

— Іноді.

— Мені хочеться чогось фруктового з джином. Ти будеш?

— Із задоволенням.

Вона загорнулася в простирадло і спустилася на перший поверх. Мікаель скористався нагодою, сходив у вбиральню і сполоснувся. Він стояв голий, роздивляючись книжкову полицю, коли вона повернулася з карафою крижаної води, двома порціями джину і лаймом. Вони випили.

— Навіщо ти сюди прийшов? — спитала вона.

— Без особливої причини. Я просто…

— Ти сидиш удома і читаєш Хенрікові папери, а потім приходиш до мене. Не треба бути мудрим з мудрих, щоб зрозуміти, чим ти цікавишся.

— Ти читала ці папери?

— Тільки почасти. Ця справа триває майже все моє свідоме життя. Якщо спілкуєшся з Хенріком, неможливо ухилитися від загадки Харієт.

— Ця історія справді захоплює. Я хочу сказати, що це загадка замкнутої кімнати в масштабі цілого острова. І справа розгорталася якось нелогічно. Кожне питання залишається без відповіді, кожна нитка приводить у глухий кут.

— М-гу, від такого можна з’їхати з глузду.

— Ти була на острові того дня.

— Так. Я була тут і хильнула всієї цієї метушні. Взагалі-то я жила в Стокгольмі і вчилася в університеті. Дуже шкодую, що не залишилася того дня вдома.

— Якою вона насправді була? Люди, схоже, сприймали її абсолютно по-різному.

— Це не для преси чи…

— Не для преси.

— Уявлення не маю, що творилося у Харієт в голові. Тебе, звичайно, цікавить останній рік. Одного дня вона була релігійною психопаткою. А другого дня фарбувалася, як шлюха, і йшла в школу в найбільш облипай-тіло-светрі. Не треба бути психологом, щоб зрозуміти, що вона була глибоко нещасна. Та я, як уже сказала, тут не жила і чула тільки плітки.

— У чому був корінь її проблем?

— У Готфріді з Ізабеллою, зрозуміло. Їхній шлюб був справжнісіньким божевіллям. Вони пиячили або воювали поміж собою. Не фізично — Готфрід був не з тих, хто може вдарити, він мало не сам боявся Ізабелли. У неї жахливий характер. Десь на початку шістдесятих він став більш чи менш постійно жити в будиночку на краю острова, а Ізабелла ніколи туди не показувалася. Бували періоди, коли він ходив селищем справжнім обідранцем. А потім переставав пити, знову вдягався акуратно і навіть намагався працювати.

— Невже ніхто не хотів допомогти Харієт?

— Хенрік, зрозуміло, хотів. І зрештою вона переїхала до нього. Але не забудь, що він був поглинений роллю великого промисловця. Частенько бував у роз’їздах і не міг приділяти Харієт і Мартінові багато часу. Я чимало що з цього пропустила, позаяк жила спочатку в Уппсалі, а потім у Стокгольмі — можу запевнити, що з таким батьком, як Харальд, у мене дитинство теж було не з легких. Проте заднім числом я зрозуміла: головна проблема полягала в тому, що Харієт ніколи нікому не розкривала душу. Вона, навпаки, прагнула підтримувати видимість того, що у них щаслива сім’я.

— Мабуть, вона намагалася обманювати саму себе.

— Звичайно. Але коли потонув її батько, вона змінилася. Вдавати, що все чудово, стало неможливо. До цього вона була… навіть не знаю, як пояснити, — цілком звичайною дівчинкою-підлітком, хоча й надзвичайно талановитою і як на свій вік розвиненою. В останній же рік вона як і раніше виділялася розумовими здібностями — п’ятірки по всіх тестах і таке інше, — але ніби позбулася власної душі.

— Як потонув її батько?

— Готфрід? Найпрозаїчнішим чином. Він випав з човна прямо під будинком. У нього була розстебнута ширінька, а вміст алкоголю в крові перевищував будь-які норми, так що сам можеш здогадатися, як усе сталося. Знайшов його Мартін.

— Я цього не знав.

— Забавно. З Мартіна вийшла по-справжньому гарна людина. Але ж якби ти запитав мене років тридцять п’ять тому, я б сказала, що з цієї сім’ї психолога потребує саме він.

— Що це означає?

— Від усього цього страждала не тільки Харієт. Протягом багатьох років Мартін був таким мовчазним і замкнутим, що його навіть можна було назвати нелюдимим. Важко доводилося обом дітям. Та, взагалі-то, нам усім. У мене були проблеми з моїм батьком — гадаю, ти вже зрозумів, що він абсолютно ненормальний. Від таких же труднощів страждали і моя сестра Аніта, і кузен Олександр. Щасливого дитинства в родині Ванґер не дісталося нікому.

— А куди поділася твоя сестра?

— Аніта живе в Лондоні. Вона поїхала туди в сімдесятих роках працювати в шведській турфірмі і залишилася. Вийшла заміж за якогось типа, з яким розлучилася, так і не встигши представити його сім’ї. Зараз посідає керівну посаду на одній з авіаліній «Брітіш еруейз». Ми з нею добре ладимо, але тісного зв’язку не підтримуємо і стрічаємося десь раз на два роки. Вона ніколи не приїжджає додому в Хедестад.