Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Зрідка з’являються повідомлення про те, що розпочато справу проти котрогось наставника чи опікуна, який викрадав гроші або продав без дозволу житло клієнта, поклавши гроші собі в кишеню. Але такі випадки трапляються відносно рідко, що, у свою чергу, може пояснюватися двома причинами: або тим, що рада робить свою справу винятково добре, або тим, що клієнти не мають змоги скаржитися й переконати в своїй правоті журналістів та власті.

Опікунська рада муніципалітету зобов’язана щорічно розглядати наявність підстав для відміни опікунства. Позаяк Лісбет Саландер наполегливо відмовлялася проходити психіатричні обстеження — вона не обмінювалася навіть ввічливим «доброго ранку» зі своїми лікарями, — у ради ніколи не з’являлося приводу змінити рішення. Отже, зберігався статус-кво, і вона рік за роком перебувала й далі під опікою.

Закон, проте, приписує, що необхідність в опікунстві «повинна в кожному окремому випадку розглядатися індивідуально». Хольгер Пальмґрен тлумачив це таким чином, що дозволяв Лісбет Саландер самій розпоряджатися своїми грошима і життям. Він скрупульозно виконував вимоги ради, подаючи щомісячні доповідні і щорічні звіти, але в усьому іншому поводився з Лісбет Саландер як з будь-якою іншою молодою жінкою і не намагався визначати її стиль життя та коло спілкування. Пальмґрен вважав, що ні його, ні суспільства не стосується, якщо молода панянка хоче носити кільце в носі і татуювання на шиї. Такий дещо своєрідний підхід до рішення суду був однією з причин того, що вони з підопічною так добре ладили.

Поки її опікуном був Хольгер Пальмґрен, Лісбет Саландер не дуже замислювалася над своїм юридичним статусом. Однак адвокат Нільс Б’юрман тлумачив закон про опікунство зовсім по-іншому Лісбет Саландер абсолютно відрізнялася від нормальних людей. У юриспруденції вона мала дуже поверхові знання — заглиблюватися в цю галузь у неї просто не було приводу — і не почувала ніякої довіри до поліцейської влади. Поліція здавалася їй якоюсь непевною ворожою силою, яка за всі роки лише затримувала і принижувала її. Востаннє вона мала справу з поліцією в травні минулого року, коли, прямуючи до «Мілтон сек’юриті», проходила по Гьотґатан і зненацька зіткнулася віч-на-віч з поліцейським, озброєним для боротьби з вуличними заворушеннями, котрий, без жодного приводу з її боку, завдав їй удару кийком по плечу. Першим бажанням Саландер було відразу ж дати йому здачі пляшкою кока-коли, яку вона тримала в руці. На щастя, перш ніж вона встигла що-небудь зробити, поліцейський розвернувся і побіг далі. Потім вона дізналася, що неподалік проходила демонстрація «За свободу вулиць від автомобілів».

Їй навіть на думку не спадало відвідати ставку озброєних поліцейських для подання заяви про сексуальні домагання Нільса Б’юрмана. І до речі — що їй заявляти? Б’юрман узяв її за груди. Будь-який поліцейський, кинувши погляд на її мініатюрні горбики, констатував би, що це малоймовірно, а якщо вже таке сталося, то їй би слід було радше тішитись, що хтось взагалі зважився на таке. А історія з міньєтом — тут її слову протистоятиме його слово, а слова інших зазвичай виявлялися вагомішими. Поліція — це не варіант.

Покинувши офіс Б’юрмана, вона замість цього поїхала додому, прийняла душ, з’їла два бутерброди з сиром і солоним огірком й усілася на старий пошарпаний диван у вітальні, щоб подумати.

Звичайна людина визнала би байдужість, з якою вона поставилася до вчиненого над нею насильства, ще одним доказом відхилення від норми.

Коло її знайомих було невеликим і складалося не з представників захищеного середнього класу з приміських вілл. До вісімнадцятилітнього віку Лісбет Саландер не знала жодної дівчини, котру бодай раз не присилували до яких-небудь сексуальних дій. У більшості випадків мовилося про трохи старших бойфрендів, які домагалися свого із застосуванням деякої фізичної сили. Наскільки Лісбет Саландер знала, подібні інциденти іноді викликали сльози й обурення, але не кінчались заявами до поліції.

В її світі це була звичайна річ. Дівчину вважали доступною, надто коли вона була в потертій шкіряній куртці, з пірсингом на бровах, татуюванням і нульовим соціальним статусом.

І ревіти тут не було над чим.

Зате не могло бути й мови про те, щоб адвокат Б’юрман міг безкарно присилувати її робити йому міньєт. Образ Лісбет Саландер не забувала і прощати не вміла у принципі.

Проте з юридичним статусом ситуація в неї була складна. Скільки вона себе пам’ятала, її вважали важкою і невмотивовано агресивною. Перші записи в журналі з’явилися з картки медсестри початкової школи. Лісбет Саландер відправили додому, бо вона заштовхала однокласника до роздягальні і побила до крові. Свою тодішню жертву вона як і раніше згадувала роздратовано: розкоханий хлопчик на ім’я Давид Густафссон вічно дражнився, кидався в неї різними предметами і вочевидь обіцяв вирости у великого аматора всіх цькувати. Що означає слово «цькування», вона тоді навіть не знала, але коли другого дня повернулась у школу і Давид грізно пообіцяв їй відомстити, вона поклала його додолу прямим хуком справа, додавши руці ваги м’ячиком для гольфа, що призвело до нової кривавої рани і нового запису в картці.