Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Протягом трьох діб Саландер майже не покидала коридору перед реанімаційним відділенням. Ніби вірний сторожовий пес, вона стежила за кожним кроком лікарів і медсестер, що входили і виходили. Никала мов неприкаяна туди й сюди коридором, не пропускаючи поглядом жодного медика, що опинявся поблизу. Нарешті якийсь доктор, імені якого вона так і не спромоглася дізнатися, завів її до кабінету і пояснив усю серйозність ситуації. Після тяжкого крововиливу в мозок стан Хольгера Пальмґрена був критичним. Лікарі схилялися до того, що він вже не прийде до пам'яті. Саландер не заплакала, на її обличчі не здригнувся жоден мускул. Вона встала, покинула лікарню і більше туди не поверталася.

П'ятьма тижнями пізніше Лісбет Саландер викликали до опікунської ради муніципалітету для першої зустрічі з її новим опікуном. Першим бажанням Саландер було проігнорувати виклик, але Хольгер Пальмґрен зумів уселити їй, що кожен вчинок має наслідки. До цього часу вона вже навчилася спочатку аналізувати наслідки, а тільки потім діяти, і, добре розміркувавши, прийшла до висновку, що найбільш невинним рішенням буде піти назустріч опікунській раді, зробивши вигляд, ніби вона дослухається до її розпоряджень.

У результаті в грудні — під час короткої паузи в збиранні матеріалу про Мікаеля Блумквіста — вона слухняно прийшла до офісу Б'юрмана на площі Санкт-Еріксплан, де літня представниця ради вручила адвокатові Б'юрманові товстеньку папку з паперами Саландер. Дама люб'язно поцікавилася самопочуттям підопічної і, схоже, цілком задовольнилася відповіддю у вигляді глухого мовчання. Приблизно за півгодини вона передала турботу про Саландер адвокатові Б’юрману.

Лісбет Саландер незлюбила адвоката Б’юрмана протягом перших п’яти секунд після того, як вони потисли одне одному руки.

Вона краєм ока дивилася на нього, поки він вивчав її журнал. Вік — за п’ятдесят. Добре треноване тіло; теніс по вівторках і п’ятницях. Блондин, починає лисіти. На підборідді ямка. Пахне одеколоном «Бос». Синій костюм, червона краватка із золотою шпилькою і претензійні запонки з його ініціалами. Окуляри в сталевій оправі. Сірі очі. Судячи по журналах на приставному столі, цікавиться полюванням і стрільбою.

Протягом попереднього десятиліття Пальмґрен під час зустрічей пригощав її кавою, і вони трохи розмовляли. Навіть найгірші її вчинки, втечі з прийомних сімей і систематичні прогули школи не виводили його з себе. По-справжньому Пальмґрен розсердився тільки один-єдиний раз, коли її забрали за заподіяння фізичної шкоди тому слизнякові, який лапав її в Старому місті. «Розумієш, що ти накоїла? Лісбет, ти заподіяла шкоду іншій людині». Він говорив як старий учитель, і вона терпляче ігнорувала нотацію від першого до останнього слова.

Б’юрман не був особливо налаштований до розмов. Він відразу відзначив невідповідність між обов’язками, приписаними Хольгерові Пальмґрену законом про опікунство, і тим фактом, що той вочевидь дозволяв Лісбет Саландер самостійно вести господарство і розпоряджатися грошима. Б’юрман влаштував свого роду допит. «Скільки ти заробляєш? Мені потрібна копія обліку твоїх витрат. З ким ти спілкуєшся? Чи своєчасно ти вносиш плату за квартиру? Ти вживаєш спиртне? Пальмґрен схвалював кільця, які в тебе на обличчі? Ти справляєшся з особистою гігієною?»

Пішов ти…

Пальмґрен став її наставником відразу після того, як трапився «Весь Цей Кошмар». Він наполіг на тому, щоб зустрічатися з нею за планом, мінімум раз на місяць, а іноді й частіше. Після того як вона переїхала назад на Лундаґатан, вони до того ж виявилися майже сусідами; він жив на Хурнсґатан, усього за два квартали від неї, і вони регулярно, просто зустрічаючись на вулиці, ходили разом пити каву до «Гріффі» або в яке-небудь інше кафе поблизу. Пальмґрен ніколи не нав'язував їй свого товариства, але іноді навідував її з маленьким подарунком на день народження. Він запрошував її заходити у будь-який час. Щоправда, цим привілеєм вона користувалася рідко, але після переїзду почала святкувати у нього Різдво, попередньо відвідавши матір. Вони їли різдвяний окіст і грали в шахи. Гра її абсолютно не цікавила, але, освоївши правила, вона не програла жодної партії. Він був удівцем, і Лісбет Саландер вважала себе зобов'язаною скрашувати йому самотність у свята.

Вона почувалася боржником щодо нього, а свої борги вона завжди повертала.

Саме Пальмґрен здавав квартиру, що належала її матері, поки Лісбет не знадобилося власне житло. Квартира була маленькою — сорок дев'ять квадратних метрів — і давно потребувала ремонту, але все-таки це був дах над головою.