Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Тепер Лісбет залишилася без Пальмґрена, і ще один її зв'язок з навколишнім світом обірвався. Нільс Б'юрман був людина зовсім іншого складу. Проводити в нього вдома Святвечір вона не збиралася. Найпершим його кроком стало введення нових правил користування банківським рахунком, на який їй переказували зарплату. Пальмґрен спокійно вийшов за межі закону про опікунство, дозволивши їй розпоряджатися своїми коштами самій. Вона оплачувала рахунки, а заощаджені гроші могла витрачати на свій розсуд.

Коли за тиждень до Різдва Б’юрман запросив її на зустріч, вона заздалегідь підготувалася і спробувала пояснити йому, що його попередник довіряв їй і не мав причин про це шкодувати. Пальмґрен дозволяв їй самій розбиратися зі своїми справами, не втручаючись у її особисте життя.

— Це якраз одна із проблем, — відповів Б’юрман, постукавши по її журналу.

Він прочитав цілу лекцію про правила і державні постанови, що стосувалися опікунства, а потім оголосив про встановлення нового порядку.

— Отже, він надавав тобі цілковиту свободу? Цікаво, чому йому це сходило як з гуски вода?

«Тому що він був чокнутим соціал-демократом, що присвятив важким дітям майже сорок років», — подумки відповіла Лісбет.

— Я вже не дитина, — сказала вона вголос, ніби це все пояснювало.

— Так, ти не дитина. Але мене призначили твоїм опікуном, і поки я ним є, я несу за тебе юридичну і економічну відповідальність.

Щонайперше він відкрив на її ім’я новий рахунок, про який їй належало повідомити в розрахунковий відділ «Мілтон сек’юриті» і надалі користуватися тільки ним. Саландер зрозуміла, що настали чорні часи: адвокат Б’юрман оплачуватиме її рахунки і видаватиме їй щомісяця певну суму на кишенькові витрати. До того ж за ці свої витрати вона повинна давати звіт, показуючи чеки. «На їжу, одяг, походи в кіно і таке інше» він вирішив видавати їй тисячу чотириста крон на тиждень.

Залежно від того, скільки вона брала роботи, Лісбет Саландер отримувала близько ста шістдесяти тисяч крон на рік. Вона легко могла б подвоїти цю суму, перейшовши на повний робочий день і беручись за всі доручення, які їй пропонував Драґан Арманський, але потреб у неї було мало, і вона витрачала не особливо багато грошей. Квартплата становила близько двох тисяч на місяць, і, незважаючи на скромні доходи, у неї на рахунку назбиралося дев’яносто тисяч крон. І тепер вона, отже, позбавлялася доступу до них.

— Річ у тім, що я відповідаю за твої гроші, — пояснив адвокат. — Ти повинна робити заощадження на майбутнє. Але не хвилюйся, я всім цим займуся.

«Сволота, я всім цим займаюся сама відтоді, як мені сповнилося десять!»

— У соціальному плані ти поводишся досить добре, щоб тебе не потрібно було поміщати до інтернату, але суспільство несе за тебе відповідальність.

Він детально розпитав, у чому полягають її робочі обов'язки в «Мілтон сек'юриті». Чуття спонукало її збрехати про рід своїх занять: Саландер описала свої найперші тижні в офісі, і в адвоката Б’юрмана склалося враження, що вона варить каву та сортує пошту. Відповіді його, схоже, влаштували — він визнав усе це цілком відповідними заняттями для людини з деякими заскоками.

Чому вона приховала правду, вона не знала, але залишилася переконаною, що рішення було мудрим. Якби адвокат Б’юрман значився в списку комах, що перебувають на межі зникнення, вона б, не вагаючись, розчавила його каблуком.

Провівши в товаристві Хенріка Ванґера п’ять годин, Мікаель Блумквіст присвятив більшу частину ночі понеділка і весь вівторок переписуванню начисто своїх заміток і доведенню родоводу Ванґерів до скільки-небудь зрозумілого вигляду. Розказана Хенріком історія сім’ї кардинальним чином відрізнялася від загальновідомих уявлень про цей клан. Мікаель знав, що в кожної сім’ї є «скелети в шафі» — у Ванґерів їх було ціле кладовище.

На той час Мікаелю вже доводилося нагадувати самому собі, що його завдання взагалі-то полягає не в написанні історії сім’ї Ванґер, а в розв’язанні загадки Харієт Ванґер. Він погодився на це завдання, будучи цілком певний, що рік протиратиме штани і робота, яку він буде виконувати для Хенріка Ванґера, — насправді просто гра на публіку. Через рік йому видадуть абсурдну зарплату: складений Дірком Фруде контракт було підписано. Справжньою ж платою за роботу, як він сподівався, стане інформація про Ханса Еріка Веннерстрьома, яку, за словами Хенріка, той мав.

Послухавши свого наймача, Мікаель почав думати, що цей рік зовсім не обов’язково має пройти даремно. Вже сама по собі книга про сім’ю Ванґер мала певну цінність — можна сказати, що це буде гарний матеріал.