Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Хенрік Ванґер сидів на дивані в своєму кабінеті, на столі перед ним лежали «Хедестадс-курірен», «Даґенс індастрі», «Свенска дагбладет» та обидві вечірні газети.

— Коло входу я стрівся з Мартіном.

— Він помчав рятувати імперію, — сказав Хенрік Ванґер і трохи підняв термос, що стояв на столі. — Кави?

— Дякую, із задоволенням, — відповів Мікаель.

Він сів і задумався, чому це Хенрік Ванґер так розвеселився.

— Бачу, про тебе пишуть у газетах.

Хенрік Ванґер простягнув вечірню газету, розгорнуту на заголовку «Медійне коротке замикання». Текст написав колумніст [36] Колумніст ( англ. column — колонка) — журналіст, що пише постійні колонки. у смугастому піджаку, який раніше працював у журналі «Фінансмагасінст монополь» і зажив популярності як майстер висміювати будь-кого, хто бере в чому-небудь активну участь або гаряче відстоює свою позицію, — феміністи, антирасисти і захисники навколишнього середовища завжди могли розраховувати на свою порцію його іронії. Щоправда, у висловленні власних спірних поглядів колумніст не був коли-небудь помічений. Тепер він, судячи з усього, переключився на критику ЗМІ; через чотири тижні після процесу у справі Веннерстрьома він всю свою енергію сконцентрував на Мікаелі Блумквісті, який — із зазначенням імені — описувався як цілковитий ідіот. Еріка Берґер зображалася фіфочкою від журналістики, що ні бельбеса не розуміє у справі:

Ходять чутки, що журнал «Міленіум» прямує до катастрофи, попри те що його головний редактор — феміністка в міні-спідниці, яка надуває губки на телеекрані. Протягом кількох років журнал виживав за рахунок розрекламованого редакцією іміджу: молоді журналісти, що ведуть журналістські розслідування і виводять на чисту воду шахраїв у сфері підприємництва. Подібний рекламний трюк, можливо, і проходить у юних анархістів, що прагнуть саме такої інформації, але він не проходить у суді, що й довелося недавно зазнати на собі Калле Блумквісту.

Мікаель увімкнув мобільний телефон і перевірив, чи не телефонувала Еріка. Ніяких повідомлень не надходило. Хенрік Ванґер мовчки чекав; Мікаель раптом зрозумів, що право першим узяти слово старий надає йому.

— Він ідіот, — сказав Мікаель.

Хенрік Ванґер засміявся, але відгукнувся без особливого співчуття:

— Хай так. Проте засудили ж не його.

— Вірно. Йому це не загрожує. Своєї думки він не має, але з великим задоволенням кидає останній камінь в засудженого, не шкодуючи при цьому найпринизливіших висловів.

— Я багато таких побачив за своє життя. Можу дати гарну пораду, якщо тільки ти захочеш її від мене прийняти: вдавай, ніби не помічаєш його лайки, але запам’ятай і, як тільки трапиться нагода, відплати за давні образи. Але тільки не зараз, коли він б’є з вигіднішого положення.

Мікаель подивився на нього питально.

— У мене в житті було багато ворогів, — вів далі Хенрік Ванґер. — Я навчився не лізти в бійку, якщо був приречений на поразку. В той же час, ніколи не можна давати людині, що скривдила тебе, уникнути відповідальності. Вибери слушний час і завдай у відповідь удару, коли сам будеш у вигідній позиції, — навіть якщо в тебе вже не буде потреби в цьому ударі.

— Дякую за урок філософії. Тепер мені хочеться, щоб ви розповіли мені про свою сім’ю.

Мікаель поставив диктофон на стіл між ними і ввімкнув запис.

— Що ти хочеш дізнатися?

— Я прочитав першу папку, де мовиться про зникнення Харієт і перші дні пошуків. Але там виявляється така нескінченна кількість Ванґерів, що мені важко в них розібратися.

Перш ніж зателефонувати, Лісбет Саландер хвилин десять простояла на порожніх сходах, не відриваючи погляду від латунної таблички з написом: «Адвокат Н. Е. Б’юрман». Замок у дверях клацнув.

Був вівторок. На неї чекала друга зустріч з цією людиною, і Лісбет переповнювали недобрі передчуття.

Вона не боялася адвоката Б’юрмана — Лісбет Саландер рідко боялася кого або чого-небудь. Але вона відчувала інстинктивну неприязнь до нового опікуна. Попередник Б’юрмана, адвокат Хольгер Пальмґрен, був людина іншої породи; коректний, ввічливий і доброзичливий. Їх стосунки припинилися три місяці тому, коли з Пальмґреном стався удар і її, внаслідок якихось невідомих їй бюрократичних порядків, успадкував Нільс Ерік Б’юрман.

Приблизно за дванадцять років, протягом яких Лісбет Саландер була об'єктом соціальної і психіатричної допомоги, включаючи два роки, проведені в дитячій клініці, вона ніколи — жодного разу — не відповіла навіть на звичайне питання: «Як ти себе сьогодні почуваєш?»