Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Мікаель подякував і звернувся до Хенріка Ванґера:

— Я не певен, що залишуся до вечері. Це якоюсь мірою залежатиме від того, що за гру ви затіяли.

Хенрік Ванґер переглянувся з Дірком Фруде; було видно, що ці двоє чудово розуміють один одного.

— Я, мабуть, скористаюся нагодою і залишу вас, — сказав адвокат. — Мені треба додому, щоб доглянути за внуками, поки вони не розтрощили весь будинок.

Він обернувся до Мікаеля:

— Я живу через міст і направо. До мене можна дійти за п’ять хвилин; це за кондитерською, третій будинок у бік води. Якщо я буду потрібний, телефонуйте.

Улучивши хвилину, Мікаель сунув руку в кишеню й увімкнув магнітофон.

«Я зовсім звихнувся?» — подумав він.

Він і гадки не мав про те, чого хоче Хенрік Ванґер, але після скандалу з Хансом Еріком Веннерстрьомом вважав за потрібне точно фіксувати всі дивні події, що відбуваються навколо нього, а несподіване запрошення до Хедестада, безумовно, належало саме до цієї категорії.

Колишній промисловець на прощання поплескав Дірка Фруде по плечу і зачинив за ним вхідні двері, а потім переключив увагу на Мікаеля:

— У такому разі перейдімо відразу до справи. Це зовсім не гра. Я хочу з вами поговорити, але ця розмова потребує немало часу. Я попрошу вас вислухати мене до кінця і лише після цього вирішувати. Ви — журналіст, і мені хотілося б скористатися вашими послугами. Анна принесла каву в мій кабінет на другому поверсі.

Хенрік Ванґер показував дорогу, і Мікаель прямував за ним. Вони увійшли до довгастого кабінету розміром близько сорока квадратних метрів, розташованого в торці будинку.

Більшу частину — метрів десять — однієї довгої стіни від підлоги до стелі займали книжкові полиці, заставлені неймовірною сумішшю з художньої літератури, біографій, книжок з історії, довідників з торгівлі і промисловості, а також товстих папок. Книги були розташовані абияк. Стелаж, схоже, активно використовувався, і Мікаель зробив висновок, що Хенрік Ванґер любить читати. Уздовж протилежної стіни витягнувся довгий письмовий стіл з темного дуба, поставлений так, що той, хто сидів за ним, був повернений лицем до кімнати. На стіні в засклених рамках педантичними рядами розташовувалося велике зібрання засушених квітів.

З торцевого вікна Хенріку Ванґеру відкривався вид на міст і церкву. Біля вікна стояли диван, м’які крісла і журнальний столик, на якому Анна приготувала філіжанки, термос, домашні булочки і печиво.

Хенрік Ванґер зробив запрошувальний жест, але Мікаель удав, що не зрозумів; замість сісти він з цікавістю пройшовся по кімнаті, оглянувши спочатку книжкові полиці, а потім стіну з квітами. Письмовий стіл був акуратно прибраний, якісь папери лежали стосом. На кінці столу стояла рамочка з фотографією темноволосої молоденької дівчини, вродливої, з пустотливим поглядом.

«Панночка, з якою гратися небезпечно», — подумав Мікаель.

Фотографія, мабуть, була зроблена під час конфірмації. Вона вицвіла і виглядала дуже старою. Раптом Мікаель усвідомив, що Хенрік Ванґер за ним спостерігає.

— Ти пам’ятаєш її, Мікаелю? — спитав він.

— Пам’ятаю? — Мікаель здивовано скинув надбрів’ям.

— Так, ви з нею стрічалися. Адже ти вже бував у цій кімнаті.

Мікаель роззирнувся і заперечливо похитав головою.

— Авжеж, як же ти можеш це пам’ятати. Я знав твого батька. У п’ятдесяті-шістдесяті роки я неодноразово запрошував Курта Блумквіста лагодити і ремонтувати устаткування. Він був талановита людина. Я намагався вмовити його вчитися й далі, щоб стати інженером. Ти провів тут усе літо шістдесят третього року, коли ми міняли устаткування на папероробному заводі в Хедестаді. Знайти житло для вашої родини було важко, і ми поселили вас у маленькому дерев’яному будинку через дорогу. Його видно з цього вікна.

Хенрік Ванґер підійшов до письмового столу й підняв портрет.

— Це Харієт Ванґер, онучка мого брата Рікарда Ванґера. Вона іноді наглядала за тобою того літа. Тобі було два роки і мало сповнитися три. Або було вже три — я достоту не пам’ятаю. А їй було дванадцять років.

— Вибачте, будь ласка, але я нічогісінько не пам’ятаю з того, про що ви розповідаєте. — Мікаель навіть засумнівався в тому, що Хенрік Ванґер говорить правду.

— Розумію. Але ж я тебе пам’ятаю. Ти бігав тут по всьому двору, а Харієт слідком. Мені було чути, як ти кричав, коли спотикався об щось. Я пам’ятаю, що одного дня подарував тобі іграшку — жовтий металевий трактор, з яким сам грався в дитинстві, — і він тобі страшенно сподобався. Думаю, що через колір.