Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

У Мікаеля раптом усе всередині похололо. Він справді пам’ятав жовтий трактор. Коли він підріс, трактор прикрашав полицю його хлоп’ячої кімнати.

— Пригадав? Ти пам’ятаєш цю іграшку?

— Я її пам’ятаю. Можливо, вам буде приємно дізнатися, що цей трактор усе ще живий, він в Музеї іграшок, на Маріаторгет у Стокгольмі. Я віддав його туди, коли вони десять років тому розшукували справжні старі іграшки.

— Невже? — задоволено усміхнувся Хенрік Ванґер. — Дай-но я тобі покажу.

Старий підійшов до стелажа і витягнув з однієї з нижніх полиць фотоальбом. Мікаель помітив, що йому вочевидь було важко нахилятися і, щоб розпрямитися, довелося зіпертися об стелаж. Хенрік Ванґер знаком запропонував Мікаелю сісти на диван, а сам почав перегортати альбом. Він знав, що шукає, і незабаром, поклавши альбом на журнальний столик, показав на чорно-білу любительську фотографію, в нижньому кутку якої виднілася тінь фотографа. На передньому плані стояв маленький світловолосий хлопчисько в коротких штанцях, який розгублено і з деяким побоюванням витріщався прямо в камеру.

— Це ти того літа. Твої батьки сидять на задньому плані. Харієт трохи закрита твоєю мамою, а хлопчик зліва від твого батька — це брат Харієт, Мартін Ванґер, який сьогодні керує концерном «Ванґер».

Мікаель легко впізнав своїх батьків. Мати вочевидь була вагітна — отже, сестра вже була в проекті. Він із змішаними почуттями роздивлявся фотографію, а Хенрік Ванґер тим часом налив каву й підсунув тарілку з булочками.

— Я знаю, що твій батько помер. А мати жива?

— Ні, — відповів Мікаель. — Вона померла три роки тому.

— Приємна була жінка. Я її дуже добре пам'ятаю.

— Але я впевнений, що ви попросили мене приїхати не для того, щоб згадувати моїх батьків.

— Ти цілковито маєш рацію. Я готувався до розмови з тобою декілька днів, але зараз, коли ти нарешті сидиш переді мною, я до пуття не знаю, з якого кінця почати. Напевно, перед поїздкою сюди ти дещо про мене прочитав. Тоді тобі відомо, що колись я мав великий вплив на шведську промисловість і ринок праці. Тепер я старий шкарбан, якому, зрозуміло, незабаром доведеться померти, і, мабуть, смерть якраз буде чудовою початковою точкою для нашої розмови.

Мікаель зробив ковток кави — завареної кави — і задумався про те, до чого ж ця історія приведе.

— У мене болить стегно, і мені важко робити довгі прогулянки. Одного чудового дня ти на собі відчуєш, як у людей похилого віку вичерпуються сили, але я не хворий і не страждаю старечим недоумством. Я не думаю про смерть постійно, але в моєму віці вже доводиться зважати на те, що мій час виходить. Настає такий момент, коли хочеться підвести риску і завершити всі незакінчені справи. Ти розумієш, про що я говорю?

Мікаель кивнув. Хенрік Ванґер висловлювався чітким і твердим голосом, і Мікаель уже відзначив, що старий зовсім не слабоумний і мислить цілком тверезо.

— Мене більше за все цікавить, навіщо я тут, — повторив він.

— Я запросив тебе приїхати, тому що хочу попросити тебе допомогти мені підвести цю саму риску. У мене залишилося кілька незакінчених справ.

— Чому саме мене? Я хочу сказати, чому ви думаєте, що я зможу вам допомогти?

— Тому що, якраз коли я почав подумувати про те, щоб кого-небудь найняти, твоє ім’я гучно пролунало у зв’язку із справою Веннерстрьома. Адже я знав, хто ти. Можливо, ще й тому, що колись пуцьвірінком ти сидів у мене на колінах. — Він протестуючи замахав рукою. — Ні, зрозумій мене правильно. Я не розраховую, що ти допомагатимеш мені з сентиментальних міркувань. Я просто пояснюю, чому в мене виникло бажання зв’язатися саме з тобою.

Мікаель приязно розсміявся:

— М-гу, на колінах, яких я абсолютно не пам’ятаю. Але звідки ви дізналися, хто я такий? Я хочу сказати, що справа ж була на початку шістдесятих.

— Вибач, але ти мене неправильно зрозумів. Ви переїхали до Стокгольма, коли твій батько дістав посаду керівника майстерні на заводі «Заріндерс меканіска». Це було одне з багатьох підприємств, що входили до концерну «Ванґер», і на цю роботу його влаштував я. У нього не було освіти, але я знав, на що він здатний. У ті роки ми з твоїм батьком неодноразово зустрічалися, коли в мене бували справи на «Заріндерс». Близькими друзями ми не були, проте завжди зупинялися поговорити. Востаннє я бачив його за рік до смерті, і тоді він розповів мені, що ти вступив у Вищу школу журналістики. Він дуже тобою пишався. Незабаром після цього ти прославився на всю країну у зв’язку з бандою грабіжників — Калле Блумквіст і таке інше. Я стежив за тобою і за ці роки прочитав багато твоїх статей. До речі, я досить часто читаю «Міленіум».